За свої п’ятдесят п’ять років адвокат Олекса Коссак пережив немало. Під час Першої світової війни пройшов важкі випробування російським полоном, куди потрапив поранений. Через сім років поневірянь у холодній Московщині повернувся до Коломиї, де жила його дружина Олена – вчителька й добра піаністка. У місті над Прутом у них народилися доньки Люба, Марта й Ліда. Подружжя Коссаків брало діяльну участь у просвітницькому й громадському житті старовинного міста. Олекса Коссак народився 3 червня 1887 року в багатодітній незаможній сім’ї. Закінчив Дрогобицьку ґімназію, сам заробляв собі на навчання у Львівському університеті. У двадцятип’ятирічному віці став доктором права. 1913 року одружився з донькою священика з Карлова Снятинського району Оленою Курп’як. Не бажаючи миритися з польським поневоленням Галичини, молодий правник вступив до Української Військової Організації. Перші совіти позбавили доктора юридичних наук, досвідченого адвоката, знавця десятка іноземних мов Олексу Коссака праці й прирекли його на нужденне животіння. Слава Богу, хоч життя не відібрали. Прийшлі влітку сорок першого коричневі наїзники 10 лютого 1942 року заарештували референта у справах молоді при Коломийському Окружному Українському Комітеті. Через вісім з половиною місяців чесної та скромної людини, талановитого знавця права Олекси Коссака не стало. Безжальна гітлерівська куля забрала в матері-України ще одного відданого сина. П’ятдесят дві чисті українські душі 27 листопада 1942 року покинули тіла, прострелені залпами гітлерівських убивць на зицирпляці, де муштрували солдатів. Завдяки пошуково-дослідницькій праці Остапа Мороза, Михайла Томащука, Андрія Базалінського та багатьох-багатьох інших небайдужих людей світ може нині знати імена страчених. Це Степан Тулівський, Богдан Ліцовський, Володимир Меґера, Володимир Сидорук, Микола Сорук, Павло Витвицький, Степан Сатурський, Василь Мельничук, Роман Сельський, Юрій Сливка, Володимир Тихович, Олекса Коссак, Микола Станіславів, Іван Миськів, Петро Кушнірик, Євстахій Закшевський, Василь Юрах, Володимир Левицький, Дмитро Григорович, Михайло Парасюк, Василь Попель, Володимир Мудрий, Гірняк, Михайло Копач, Михайло Ходорівський, Іван Пришлюга, Теодор Білованець, Михайло Печерський, Осип і Микола Ревуцькі, Юрій Панчишин, Степан Немерівський, Степан Борис, Петро Сорока, Михайло Бурко, Ілько Гаргас, Іван Висащак, Іван Борис, Василь Магур, Микола Терлицький, Іван Бабак, Петро Змисловий, Іван Кобелецький, Микола Гамаровський, Михайло Патик, Осип Мельникович, Михайло Мельникович, Михайло Сілецький, Микола Жовнірчук, Осип Чайка, Осип Немерівський. Не всі розстріляні були революціонерами-націоналістами. Проте кожен із них – селянин, священик, учитель, робітник, інженер, службовець, торгівець, правник – щиро й віддано любив Україну, міг принести їй чимало користі. Земляну могилу з високим дерев’яним хрестом, що її насипали місцеві підпільники, коричневі загарбники через п’ять днів зрівняли з землею, а червоні окупанти перегодя розорали устелене кістьми героїв поле, щоби розширити колгоспні лани й назавжди стерти в пам’яті краян навіть згадку про українських борців і мучеників.. Живими вийти з Коломийської тюрми вдалося Марії Вонсуль і Любові Попович (Сухолотюк). Зухвалу втечу з в’язниці влаштували друзі досвідченій підпільниці Орисі – Зеновії Ґоянюк. Через пекло фашистських концтаборів після Чортківської тюрми пройшли коломиянки Лідія Ґоянюк (Біль), Ольга Оробець, Марія Горбачевська, Ірина Яремчук (Стецик), Дарія Харжевська (Фесюк). Тих, кого не запроторили за колючі дроти й не розстріляли, німецькі наїзники заставляли каторжно працювати на Великий Рейх. Із цією метою створили сорок другого року баудінст – службу праці, куди масово зганяли двадцятирічних юнаків. Очолювали службу німецькі офіцери, а старшинували в ній здебільшого підшиті під німців поляки – фольксдойчі. До моральних збиткувань чужинців додавалися виснажлива праця й погане харчування. За саботаж безжально розстрілювали, як це було в Коломиї, де німецькі солдати під орудою гауптмана Краузе холоднокровно вбили дев’ятьох невинних українських юнаків. Рано-вранці в жовтні сорок другого року з невеликого покутського села Вербівців виїхав на гостинець добротний віз, запряжений парою вгодованих гнідих. Відпочилі за ніч коні легко тягли завантажену різним харчунком фіру. Внизу лежала добре замаскована зброя. І продукти, й карабіни з набоями призначались українським партизанам, які гуртувалися в Карпатах для боротьби з німецьким окупантом. Цісарська дорога, що провадила з Городенки до Коломиї, кам’яною стрічкою розкраювала чорноземні поля на дві половини – від горизонту до горизонту. Чумак (Іван Андрусяк) ще раз спробував умовити Юрія Осадчука залишитися в рідному селі. Але той тільки батогом цвьохнув. Не хотів шпаровитий господар передавати плеканих легконогих красенів до чужих рук, хоча двадцятиоднорічного Івана мав за доброго ґазду. Недарма провід ОУН довірив хлопцеві господарку цілого району. Перед залізничним переїздом у Гвіздці Чумак наметаним оком зауважив за деревами німецьких солдатів. Засідка! Мовчки спонукав штурханом Осадчука до втечі, але затятий селянин обіруч міцно вхопився за ремінні віжки. Коні нашорошили чутливі вуха, вловивши розпашілими ніздрями чужий запах. Від раптової автоматної черги перший спіткнувся на передні ноги борозний, підручний заіржав тривожно, схарапуджений пострілами й кров’ю. Іван миттю вхопив автомат і скотився за насип. Осадчук, замість того, щоби рятуватися втечею, кинувся до Орлика, що ніяк не міг випростати прострелених ніг. Десять кілометрів до рідного села Чумак подолав на одному диханні, щоби попередити своїх про можливу німецьку навалу. Однак статечний господар Юрій Осадчук не сказав гітлерівцям жодного
Вы читаете Брати вогню
