озвірілих емгебистів 16 лютого сорок п’ятого року в Яворові накладе буйною головою його односелець Дмитро Гуцуляк. Двадцятичотирирічний повстанець на псевдо Денис служив політвиховником у курені «Гайдамаки», яким командував партизанський улюбленець і гроза окупантів Скуба. І політвиховник, і командир устигли за свій короткий вік повоювати з усіма загарбниками, що зголоднілою саранчею вкрили українську землю. Обидва були для підлеглих взірцем українського вояка – мужнього, сильного, мудрого. Дмитро народився і виростав у великій і дружній селянській сім’ї. Від батька Михайла, сільського аматора, успадкував акторський дар і гарний голос. Працю на полі поєднував із виступами на сцені читальні «Просвіти», а згодом – і підпільною діяльністю. Запальне, мудро виважене слово й непоказна хоробрість політвиховника піднімали до бою сотні молодих повстанців. Денисові вірили, за ним ішли. Жоден стрілець не розчарувався в своєму командирові. Між усіма населеними пунктами уярмленого краю підпільники відновили живий зв’язок, який обірвали були більшовики. На дільниці між селами Шепарівцями й Коршевом кур’єрами орудував Білий – Дмитро Венгринюк. Групу зв’язкових між Шепарівцями й Печеніжином очолював Дуб – Степан Федюк. Із Кийданча до неї входили юнаки Микола Федюк (Багач), Василь Шевчук, Василь Андрусяк (Семен), Михайло Петрук (Голуб). Окремі доручення в групі виконували два хлопчаки одинадцятьох і тринадцятьох років – Василь Левицький і Прокіп Дорундяк. Юних підпільників провідник посилав на зв’язок лише вдень і лишень туди, де дорослі могли накликати на себе підозру ґестапівських шпигів. Із приходом німців гору в сільській ОУН взяли мельниківці, оскільки під впливом священиків туди подалося багато заможних господарів. Керував ними діяльний і грамотний студент Микола Ільків. Проте організаційна ситуація змінилася, коли з німецького полону повернувся забраний до Червоної армії Микола Костюк – Довбуш. Двадцятидворічний підпільник вміло орудував довіреною йому станицею. Загине відчайдушний партизан 2 липня 1945 року в Княждворі. Налагоджений Довбушем кур’єрський зв’язок між районним центром Печеніжином і приколомийськими Шепарівцями працював, як швейцарський годинник, упродовж усіх років німецької займанщини. Навесні сорок третього в Кийданчі створили першу озброєну боївку. Кур’єрською групою в Печеніжині керував Дмитро Павлюк. Улітку сорок першого підпільник дивом вирвався зі Станіславської жахливої тюрми. Навесні 1941-го енкаведисти схопили коршівського кур’єра. Молодий підпільник тримався довго на нелюдських тортурах. Заговорив, аж коли більшовики пригрозили смертю рідних. Указав на колеґу з Лісної Слобідки. Той, нещадно катований, з вибитим оком і відірваним вухом, здав підпільного кур’єра з Товмачика, який мав зв’язок із шепарівським кур’єром. За Шепарівцями по ланцюгу йшов Кийданч. По зв’язковій ниточці енкаведисти могли пройти весь підпільницький лабіринт аж до вищого проводу. Тому її мусили якнайшвидше обірвати. Щоби між триби комуністичної костомельні не потрапила вся рука, треба було відтяти палець. Боляче, але тільки в такий спосіб далі житиме організація. Павлюкові випало ліквідувати шепарівського зв’язківця, до якого ось-ось мали нагрянути енкаведисти. А ті мали достатньо «арґументів», аби заставити назвати ім’я наступного кур’єра й продовжити розмотувати клубок, що малів із кожним схопленим підпільником. Цілий вечір просидів Дмитро в Шепарівцях під вікном кур’єрової хати, та рука підпільника щоразу опускала націлений карабін, оскільки чоловік за вікном бавився з маленьким хлопчиком. НКВД ж на дитину не зважав. Через день ледве живий кур’єр назвав свого зв’язківця в Кийданчі, той вказав на Павлюка. Таким чином ланцюговий зв’язок між районними центрами привів енкаведистських контррозвідників від Коршева через села Лісну Слобідку, Товмачик, Шепарівці, Кийданч до Печеніжина. За Дмитра Павлюка енкаведистські кати взялися зі знанням справи. Залізо й вогонь у руках бездушних червоних м’ясників заставили б заговорити й німого. Та цього разу московська кривава коса натрапила на твердий камінь українського характеру. Ні жахливі тортури, ні грізні залякування, ні солодкі обіцянки не заставили печеніжинського підпільника видати своїх друзів. Усіх схоплених попередньо кур’єрів комуністи розстріляли. Павлюка опрацьовували аж до їхньої втечі. Затятого націоналіста кати замурували в камері. Ледь живого, його врятують із темниці друзі відразу ж по втечі московських загарбників зі Станіслава. Своєю мовчазною непіддатливістю Дмитро Павлюк врятував не лише власне життя, але й життя невинних людей, яких Служба безпеки запідозрила в зраді. До рідного села в’язень повернувся якраз вчасно, в розпалі слідства над головою і секретарем сільради, на яких впала чорна тінь підозри. Всю німецьку окупацію Дмитро героїчно громив коричневих наїзників, не раз узявшись із брунатною костомахою за барки. Але червона смерть вправно накине на дужу шию конопляний зашморг, і повисне Дмитро Павлюк із підгірського Печеніжина на московській грубо тесаній шибениці посеред майдану в Снятині. Провідник Дуб дістав штафету: «Забезпечити переведення сотні УНС через Прут до Печеніжина». Вказано також дату й час – 18 вересня, друга година ночі. Виконати звичну справу Дуб доручив вісімнадцятирічним кур’єрам Михайлові Петруку й Миколі Федюкові. Сотню мали зустріти в домовленому місці біля старої тополі на березі Пруту під виглядом нічних рибалок. І пароль відповідний: «Марени є?». «Мересниці є. Марен нема». Близько другої кур’єри вловили натренованим вухом тупіт чобіт, що його доносив із нічної пітьми легенький осінній вітерець. Перегодя з’явилися озброєні чоловіки, завважили юнаків на березі. – Ви що тут робите посеред ночі? – Рибу ловимо. – Ану марш додому! – Ще й по тумакові скинулися нічним невдахам. Сотня
Вы читаете Брати вогню
