місцевої націстської організації. Це було в серпні 1938 року, за кілька тижнів перед анексією Судетів. Трьома днями пізніше він перейшов на службу в гестапо, чим прикро вразив батька, генерала у відставці, який вже давно мріяв зробити з сина офіцера-артилериста. Батько був у відчаї — він погодився б, щоб син служив у будь-яких частинах збройних сил фатерланда, але в мундирі солдата. Отам, у Судетах, Ганс і зробив перші кроки в своїй військовій кар’єрі. Полковник Ганс фон Шульц, великий мрійник і начальник клермонського гестапо (цю посаду він дістав з високої протекції Гіммлера), тонкими, випещеними пальцями з наманікюреними нігтями взяв обережно склянку й підніс її до очей, вдивляючись у спотворене відображення блідого обличчя. Він побачив вузькі холодні очі, приплюснутий ніс, надмірно широке і плескате чоло, спадисте підборіддя і розтягнений рот. Чомусь згадався Фрейд. Це ставало вже кумедним. — Справжній маскарад, — пробурмотів він. Міцний і високий, у бездоганному саржевому костюмі кольору морської хвилі, Шульц виглядав молодшим за свої тридцять п'ять років. Лише мішки під очима свідчили про ночі безсоння й бучних гулянок. Він вихилив склянку, якийсь час сидів мовчки й нерухомо, ні про що не думаючи, і раптом зареготав, силувано і трохи фальшиво. Це вийшло якось несподівано для нього самого. Він не любив виказувати свої почуття. «Що то за смішні примхи? Чи це ознака передчасної старості? А може, я забагато випив?» Телефонний дзвінок, пронизливий, настирливий і тривожний, вивів його з солодкого заціпеніння, викликаного затишним теплом батареї парового опалення і коньяком. Оркестр почав третю частину: знаменитий похід валькірій; велична, бурхлива музика — розповідь про нестримну вдачу цих напівбогинь-войовниць, які в битвах несли з собою смерть і щастя. Ганс фон Шульц повернувся в кріслі, опустив ноги під стіл, поставив склянку на стілець поряд з пляшкою коньяку і зняв трубку білого телефону, що вже нетерпляче миготів червоним сигнальним вічком. Його викликало обласне управління. Це генерал Кессель. — Hallo! Von Schultz am Telephon… Ich empfehle mich gehorsamst, Herr Generalieutenant![1] Ганс фон Шульц слухав неуважливо. Патефон, мабуть, треба полагодити: оркестрові акорди розпливалися, звучали невиразно і глухо, повільно згасали, перетворюючись на чудний хаос звуків. «Мій патефон схожий на мене. У нього заплітається язик», — по-думав він і посміхнувся в старовинне дзеркало над каміном, яке висіло між двома пишними канделябрами. — …Даруйте, екселенціє!.. Так ви кажете?.. Лейтенант Крюбер? Так, і що?.. Його тільки-но забито? Майже біля комендатури на Кур Саблон? Ганс фон Шульц відчув, що час вже йому розворушитися. Справа, здається, надто серйозна. — …Його вбив терорист… Куля в потилицю… І свідків немає… Я переконаний! Під час відпочинку… гаразд! Ви, мабуть, одразу ж оточили квартал вашими людьми?.. Дуже добре, дуже добре!.. Тепер можна бути впевненим, що він не встигне… Ганс фон Шульц натиснув кнопку обіч телефону і швидко глянув на годинник: тринадцята година! — …Гаразд, мій генерале! Я беруся за цю справу… Так, так… Особисто, звичайно!.. Все буде зроблено, мій генерале. Я хочу звернутися по допомогу до французької міліції… Добре, що здасться хоч на це… Чи можу я розраховувати на фельджандармерію і кілька рот солдатів? Добре, дякую, екселенціє… Звичайно, мій генерале, ви можете не турбуватися… Коли він клав трубку, в двері постукали. — Зайдіть! Він підвівся, підійшов до вікна і, відхиливши штору, глянув на сад у зимовому вбранні, на квітники, запорошені снігом. «Лютий! Мій улюблений зимовий місяць. Справжній зимовий місяць. Суворий і надійний. Цього року трохи м'який, але вночі він себе ще покаже!» — Я вас викликав, Вернере, щоб… Він замовк на мить, шукаючи потрібні слова і збираючись з думками: — …Лейтенант-штабіст Крюбер щойно вбитий терористом біля комендатури. Генерал Кессель… Він знову замовк, змахнув з рукава кволу муху і обернувся до свого підлеглого, що, виструнчившись, застиг біля дверей. — Треба скликати всіх наших людей і підняти по тривозі їхню міліцію. Я хочу, щоб максимум за чверть години всі вулиці, які ведуть до Кур Саблон і сама Кур Саблон були оточені, і, як кажуть оті французи, прочесані гребінцем. Я хочу, щоб усіх перехожих обшукали й перевірили їхні документи, а всі будинки перетрусили від підвалів до горищ… Ага! І, по-друге, щоб затримали всіх іноземців у місті, навіть коли у них з документами все гаразд. Ганс фон Шульц говорив повільно, чітко й солідно. Він наказував. Він любив наказувати. Вернер знав це, він уже два роки був його секретарем і завжди запобігав перед ним. Ганс фон Шульц простягнув руку, взяв з мармурового підвіконня над радіатором нагай з бичачих жил і пояснив: — Я їду до комендатури. З собою візьму Кальтцейса. Ідіть! За хвилину я вас наздожену. Коли Вернер уже причиняв за собою двері, Ганс фон Шульц різко оперіщив нагаєм стіл. Шкіряний бювар сухо затріщав під ударом. Вернер здригнувся, зіщулився і полохливо застиг, тримаючись за ручку дверей і не насмілюючись обернутися. — Я хочу знайти злочинця, Вернере! Це вже був не наказ, у цих словах звучала погроза. Вернер зник. Ганс фон Шульц зняв пластинку з «Валькіріями», закрив патефон і налив другу склянку коньяку. «Цей Вернер — підлий боягуз, він боїться терористів, боїться гестапо, боїться мене, боїться власної тіні». Ганс фон Шульц знизав плечима й долив коньяку в склянку. Чимало долив. Він любив коньяк. Він пив його за всяких обставин, у будь-яку погоду. Завжди на самоті. Слухаючи музику.
