штовхнув його дулом автомата. Чорне вічко дивилося просто в плече Бурдійя. — Але… я просто хочу… — Заткни пельку! — загорлав другий, з важким поглядом убивці. — Руки! І швидше! — Ви могли б бути трохи ввічливішим… — Що? Що таке?.. Месьє (він вимовляв «месьє» трохи гугняво) невдоволений? Може, месьє хоче, щоб я дав йому під зад і навчив, як треба слухатися? Він цідив слова, скрививши рота. Своїм іронічним, глузливим тоном він намагався показати свою зверхність, свою перевагу, даровану йому владою, часом, становищем в країні. І погрожуючи дати штурхана під зад людині, вдвоє старшій за нього, яка могла б бути його батьком, він був упевнений, що цього вимагав його авторитет. Думка, що йому дали автомат, така безперечна перевага над беззбройною людиною, збуджувала й п'янила його. Франсуа Бурдійя не сперечався більше. І раптом він відчув страх. Йому здалося, що ніякої безпеки й майбутнього більше не існує. Є лише оцей молодчик, який розігрує перед усіма зловісну комедію, цей молодчик і його автомат. То було право, право сильного: юнак, майже хлопець, і смертельна зброя. І його бажання застосувати її. — Щось неможливе, господи, — промовив Франсуа Бурдійя, зовсім забувши, що сказав це надто голосно. Юний дарнанівець почув це. Він підійшов знову до Бурдійя і дав йому ляпаса. Два рази. Навідліг, долонею, щосили. Потім повернувся й пішов. Франсуа Бурдійя на цей раз мовчки все стерпів. Була вже глуха ніч. Лише рентгенівський промінь прожектора і голубі фари військових машин краяли нічну темряву. Франсуа Бурдійя, пригнічений таким незвичайним характером подій, не бачив, як німкені з комендатури залишили свої справи і одна з них вказала пальцем на нього своїй товаришці. — Поглянь-но тепер, Хельго, на свого чорнявого… Він зовсім отетерів… Франсуа Бурдійя кортіло подивитися на годинник, але він не насмілився це зробити, боячись нових ударів. В такому становищі найкраще не привертати уваги. Треба чекати. «Коли б сісти на нічний поїзд, я міг би бути на вулиці Гран-Бательєр о пів на десяту ранку. Іветта вже сидітиме на роботі, я їй подзвоню. Опівдні зустріну її, і ми поснідаємо разом». Йому так хотілося в це вірити! Вночі гестапівці й офіцери поліції почали перевірку документів і допит «підозрілих». Мороз скував землю, і холодно світилися байдужі зорі.
— Хотів би я знати, який дурень це зробив?.. Кому це потрібно, га? Я вас питаю?.. Одним німецьким офіцером більше чи менше — хіба це має значення? Крапля в морі… Ніхто не відповів. Франсуа Бурдійя не наполягав більше. Їх, дванадцятеро чоловік, тремтячих від холоду, кинули в тісну комірчину в підвалі розкішної вілли на вулиці Руайя, де трьома місяцями раніше, після окупації німцями південної зони, розмістилося місцеве гестапо. Серед заарештованих найстаршому не було й сорока п'яти років. І разом з ними дві дівчини, обидві — єврейки. Одна з них, майже підліток, струнка й тендітна, немов тростина, тихенько плакала, час від часу злизуючи сльози, що збиралися в куточках вуст. Вона смішно відкопилювала нижню губу, і це робило її схожою на неслухняну й ображену дитину. Всі сиділи просто на підлозі, тісно притулившись один до одного, за винятком юнака, який намагався прочитати щось написане на стіні. — А ми не перші в цій підземній тюрмі, — промовив він. — Слухайте, що нашкрябав тут якийсь тип: «Мене схопила французька поліція. Це тяжко. Я втратив усі зуби, а моя спина — суцільна рана. Вони сказали, що мене розстріляють. Тим гірше, однаково я не жалкую…» Цікаво, за що він потрапив сюди, — додав задумливо юнак. — А ви його спитайте, — з притиском і гіркою іронією відповів Франсуа Бурдійя. — Безперечно, це один з тих друзяк, що підстрелили офіцера… Він відчув, як хтось торкнувся його плеча, і обернувся. На нього лагідно дивився великими вирячкуватими очима високий худорлявий чоловік років тридцяти семи-тридцяти восьми з гострим випнутим кадиком. — Може, цієї хвилини його вже немає серед живих, — тихо й сумовито проказав він. — Мабуть, нема… Франсуа Бурдійя, засоромившись, змовк. Хтось додав: — За час їхнього хазяйнування в Клер-моні заарештовано, кажуть, сто чоловік. Їх кинули в стару військову тюрму на вулиці Пелісьє. Комуністів і… — невідомий завагався, — таких, як отой, що зробив напис, і євреїв… — А зараз, — вибухнув знову Франсуа Бурдійя, — вони мають розстріляти дванадцятеро чоловік, тому що всі тут, — він зробив жест рукою, — всі ми заарештовані як заложники. Всі, боже ти мій, розумієте ви це?! — По тому він істерично закричав: — Як заложники, яких розстріляють! Йому сперло подих, він на мить замовк. — Але чому нас, чому мене, адже мої документи в порядку, — глухо заговорив він знову. — Я нічого не зробив. Зрештою, арештували щонайменше сто п’ятдесят чоловік, а нас тут… — Заткни
