вечора… Принаймні, я так сподіваюсь. На маленькому настільному годиннику з онікса, біля якого на мармуровому каміні стояв патефон і альбом грампластинок — до речі, ліжко і шафа ніяк не пасували до годинника і каміна в стилі ампір — було двадцять п’ять хвилин на дев'яту. Андре Ведрін ще раз поцілував Анрієт і вийшов. Цього ранку всю його істоту сповнювала якась незвичайна ніжність до неї. Вони навіть не сперечалися про класичну музику. Йому хотілося бачити в цьому щасливу прикмету: значить, він таки вплинув на неї. Уважно розглядає у вітрині’, водночас краєчком ока стежачи за вулицею. Він завжди так робив, і коли йшов на побачення з Перрішоном, і коли повертався. Це вже стало звичкою. Андре не помітив, щоб хтось зупинився віддалік чи йшов за ним слідом після того, як він залишив явку в бюро Перрішона на майдані Філіп-Маркомб. Він попростував на вулицю Сент-Ерем. Ніхто за ним не стежив. Тоді він пішов униз вулицею, вздовж гратчастої огорожі скверу Блез Паскаль. На серці було неспокійно. «Якби Альбер знав це, він би дав мені доброго прочухана. І мав би рацію. Але ж я ще нічого такого не зробив для справи, я ніколи не керував такими операціями! Яке щастя, що незабаром ми перейдемо до активних дій. Макі, ми будемо формувати загони макі!» Андре Ведрін спробував пригадати, що він знав про життя партизанів. В пам'яті спливли уривки з кінофільму, що його він бачив колись замолоду. Назви фільму він уже не пригадував, але пам’ятав, що дія відбувалася в Іспанії. Іспанські селяни, озброєні шаблями, списами і мушкетами, атакували в дикій місцевості регулярне французьке військо. Розгорілася битва, яка скінчилася поразкою французів. Андре Ведрін замислився на мить. Макі… Він ясно бачив озброєних людей з автоматами на грудях. Та, нараз повернувшись до дійсності, гірко посміхнувся. «Ніколи він не дозволяє мені діяти, як я вважаю за потрібне. Ти, каже, моя права рука і найближчий помічник. А хто ж дозволить відтяти свою праву руку?» В глибині душі він лаяв на всі заставки Альбера Перрішона, людину, за яку він, не вагаючись, віддав би життя. В цю мить його обігнав грузовик з газогенераторною колонкою обік радіатора. Грузовик загальмував на Гайяр поряд з електричним годинником, що висів над газетним кіоском. Вгорі на кабіні була припасована табличка з написом жовтими літерами: «Фірма Гарден, перевезення найрізноманітніших речей». Андре Ведрін посміхнувся. Нічого не скажеш, дотепні хлопці в групі Макса. О чверть на дванадцяту вони зупинили машину на вулиці Сент-Еспрі перед паперовим магазином з опущеними залізними жалюзі і з вивіскою: «Канцелярське приладдя, папір, передрук на машинці; якість гарантується». Цю крамницю ще називали «Папірус», чи «Російський папір», — як казав Макс. Операція була продумана до найменших дрібниць. Все мусило йти як по маслу. Макс, який сидів за кермом, вийшов з кабіни. Під пахвою він тримав пакунок. Слідом за ним ішов Жак. Андре Ведрін теж зліз з машини, перейшов на протилежний бік і став у під'їзді, звідки він міг стежити за вулицею. Паперовий магазин належав відомим колабораціоністам, братові й сестрі. Брат був президентом петенівського «Легіону» і входив до складу спеціальної комісії в мерії; сестра ж, ревна учасниця «благодійних» справ єпархії, агітувала за маршала-зрадника і шпигувала за родинами, що їх вона відвідувала. За її доносами було заарештовано кілька католиків. «Справжній крук, негідниця!» Макс, у минулому кваліфікований слюсар, з третього разу відімкнув одмичкою замок. У просторій кімнаті, яка сполучалася з магазином внутрішніми гвинтовими сходами, було складено запаковані товари. — А якщо зустрінемо когось на сходах? — запитав Жак. — Ну то й що? — здивувався Макс, погладжуючи величезні вуса. — Навряд чи хтось припустить, що ми грабуємо крамницю серед білого дня. А як трапиться непередбачена сутичка — стрибай у чортопхайку — і бувай здоровий. — Без того товариша? — Хай йому грець, скільки тобі втовкмачувати? Ти за нього не бійся, він дасть собі раду. За двадцять хвилин вони навантажили на машину п'ятдесят пачок паперу, дві друкарські машинки, ящик пляшок з чорним чорнилом, багато коробок із стрічками для машинопису і копіювальним папером. Потім зробили ще одну вилазку і набрали цілу купу всякого канцелярського приладдя. На вулиці люди байдуже йшли собі, не звертаючи на них жодної уваги, намагаючись лише не послизнутися на слизькому бруку. Лише раз визирнула зверху жінка, хазяйка будинку, яка винаймала кімнати, і одразу ж повернулася до своїх справ. Нічого, все одно Їх не впізнають. Цього ж вечора Макс підстриже свої вуса, а Жак за тиждень ходитиме вже з бородою. Ненароком зачепивши плечем, Жак звалив купу ящиків і на превелику радість виявив зброю. Три мисливські рушниці, зовсім нові і в шкіряних чохлах, хоч зараз на продаж. Він оглянув їх з виглядом знавця. Там була одна Сент-Етьснівської мануфактури, один «Браунінг» і «Беретта». Потім Жак знайшов три великі коробки з патронами. Його очі радісно заблищали. Макс теж був задоволений. — Одрізати трохи стволи — і можна на славу озброїти трьох хлопців, Жак подивився на нього очима кюре, котрий почув перед причастям богохульство: нівечити такі рушниці! — Що поробиш, мій друже, — засміявся Макс. — Наполовину вкоротиш стволи і тоді засієш картеччю п’ятдесят квадратних метрів. Іди поклади їх у мішок, а я ще винесу кілька пачок паперу. Жак дбайливо загорнув у мішок знахідку. Він добре розумів, що Макс мав рацію. Через дві хвилини Жак сів у кабіну, а Макс спустився в кімнату. Там він витяг з кишені канадської куртки листа, невеличкий пакет і поклав їх на стіл так, щоб можна було зразу помітити. Лист попереджав: «Не знімайте галасу. Це у ваших же інтересах. Діячі Опору». В пакунку були дві мініатюрні, чудово зроблені під дуб труни, схожі на елегантні футляри для сигар. Макс старанно замкнув двері і побіг східцями нагору,
Вы читаете Чи любите ви Вагнера?
