перестрибуючи одразу через чотири сходинки. Коли він вибіг на тротуар, то зіткнувся з перехожим, послизнувся і впав. Перехожий, бородатий залізничник, поточився, і, щоб собі не впасти, схопився руками за машину; потім мовчки, навіть не глянувши на Макса, швидко пішов. Макс ошелешено дивився вслід. Він навіть забув підвестися. — Дідько б тебе вхопив, — голосно промовив він, — не дуже люб'язний цей дикун. Хоч би підійшов та глянув, чи не врізав я дуба! Андре Ведрін зразу ж підійшов і, удаючи сторонню людину, голосно запитав: — Ви не забились, пане? Два чи три чоловіки спостерігали цю сцену. Літня дама вже прямувала до них. Макс зупинив її. — Нічого, мадам, все гаразд, тільки будьте обережні, тут слизько. Допомагаючи Максові підвестися, Андре швидко прошепотів йому на вухо: — Не сідай одразу в машину. Краще буде, коли тебе бачитиме менше людей. Іди пішки до майдану Рену і там чекай. Там до тебе під'їде Жак. — А чи зрозумів він, що треба робити? — Зрозумів. Андре Ведрін пішов у напрямку вулиці Баленвільє. Уже на розі, біля ковбасної крамниці, він побачив, як Макс звернув ліворуч на вулицю Сен-Жене, а Жак зрушив із місця машину. Він полегшено зітхнув. Для Жака це було перше бойове хрещення. Макс — то вже старий, стріляний вовк. Андре Ведрін запалив сигарету і враз подумав, що робитимуть власники «Папірусе» повернувшись з Ніцци завтра чи позавтра. Можна собі уявити, який вигляд вони матимуть! Мороз дужчав, і він промерз до кісток, простоявши півгодини у під’їзді. Страшенно хотілося гарячої кави, але йти в бістро не варт було — там йому запропонували б помиї з ерзацу. Ні, хай їм всячина. «От зараз у Тентена я міг би зігрітись; його Марінетта готує напрочуд смачну каву, справжню каву». Він був певен, що з такої нагоди Тентен знайшов би для нього і що-небудь міцніше за каву. «Завжди вони мене пригощають, так уже повелося». Андре відчув, як хтось схопив його за рукав пальта. Він блискавично сунув руку в кишеню і рвучко обернувся, примусивши того, хто схопив, випустити рукав. Йому перехопило подих, він аж похолов, коли побачив, хто стоїть проти нього. — Кола! Йому здалося, ніби він голосно вигукнув це ім'я, насправді ж то був ледь чутний шепіт. Кола стояв перед ним у канадській куртці, в старих шкарбанах, і його кадик від хвилювання випинався так, що аж страшно було дивитись. — Я стояв біля вікна, бачу — йдеш ти. Оце здорово, я вже не знав, як відновити зв'язки. Кинувся до тебе на вулицю… Він говорив так швидко, що Андре Ведрін ледве його розумів. — Я зватиму тебе Ламбертеном… Трапились такі події, якби ти знав… Він хвилювався, відчуваючи на собі важкий погляд Андре Ведріна. В його очах він читав підозру. Кола розхвилювався ще більше. — Я зараз живу у свого товариша… Я розповів йому все, він ні хвилини не вагався і допоміг мені. Кола хотів сказати: він довіряв мені. Очі Андре Ведріна потеплішали, але він і далі тримав руку в кишені і час від часу оглядався назад. Довкола них, широкою вулицею Баленвільє, поспішали люди: службовці з пошти, хлопці й дівчата з сусідніх ліцеїв і художнього училища. Ліцеїсти несли в мішечках чорнильниці і книжки, зв'язані резинкою, слухачі художнього училища — папки з малюнками. Трохи далі зупинилось п'ять чи шість автобусів «Сітроен» з газогенераторами на дахах, наче горяни з тірольськими сумками на плечах: з них висипала гомінка юрба чоловіків, жінок і дітей з валізами і кошиками. Андре Ведрін почував себе якось негаразд серед цього вируючого натовпу. Стежити за вулицею просто неможливо. Кола щось говорив йому, але він погано розумів, що ой каже, лише відчував у його уривчастих фразах хвилювання і відчай. Андре Ведрін перервав розповідь Кола. Несподівано для самого себе він наважився: — Пішли до тебе! Вони зайшли в під’їзд. Кола пішов уперед темними сходами. Дім був старий і обшарпаний: таких будинків багато в провінції і робітничих кварталах Парижа. Кола зупинився на третьому поверсі, відчинив двері і зайшов у маленьку кімнату. Йдучи за ним, Андре Ведрін обережно витяг пістолет. Він різко штовхнув двері, так що вони вдарилися об стінку, і опинився віч-на-віч з юнаком, який наставив на нього автомат. Кола кинувся вперед і закричав: — Не робіть дурниць! Він став між Андре Ведріном та незнайомцем, переводячи погляд з одного на другого. — Це наш друг. Він не знав, до кого першого звертатися. Власне, Кола намагався заразом попередити обох. Він кивнув на Андре Ведріна і швидко пояснив притишеним голосом: — Це мій начальник в організації Опору. А з ним ми разом втекли. Він хоче приєднатися до нас… Андре Ведрін легенько відштовхнув Кола і зачинив двері ударом ноги, не випускаючи з поля зору юнака з автоматом. Кола взяв автомат, вийняв магазин, кинув зброю на ліжко і спокійно промовив: — Ми позичили його у бошів. А другий заховали в старому будинку на вулиці Галле, біля ринку Фонжієв. Андре Ведрін прихилився спиною до дверей. — Я слухаю тебе, Кола. Він глянув на годинник: десять на першу! Тентен не знатиме, що й думати, чекаючи на нього, щоб разом пообідати. В найкращому разі він прийде в кав'ярню «Король вина» десь о першій годині. Кола розповідав майже півгодини: про те, як його арештували під час облави, про допит у комендатурі, камеру в підвалі вілли на авеню Руайя, про дванадцять заложників, маленьку єврейку, Франсуа Бурдійя і свою втечу. Кола навіть забув розстебнути куртку чи, може, просто боявся застудитися, бо в кімнаті було холодно: кахляна пічка ледве гріла. Час від часу він, наче на підтвердження своїх слів, обертався до юнака і запитально дивився на нього вирячкуватими лагідними очима. Потім Кола показав пальцем на юнака й додав: — А тоді удвох вулицею Амадео — ти її знаєш, та, що йде вздовж заводів Ольє і Бергуньяна — вийшли до старого занедбаного будинку — того, що на вулиці Галле, я його здавна примітив. Отам ми й заховали другий автомат, під купою штукатурки. Довелось перебути там ніч.
Вы читаете Чи любите ви Вагнера?
