Ворогін. Він знову змовк, щоб подивитись на обличчя гестапівців, і не поспішаючи запалив сигарету. Всі були глибоко вражені. — За професією він музикант, розмовляє німецькою та англійською мовами і ходить у формі французького залізничника. Стоячи в глибині кімнати під величезною штабною картою з позначками воєнних дій, Вернер бачив замість полковника якийсь невиразний силует і чув лише одноманітне бубоніння. Ганс фон Шульц заговорив знову. — Він утік з ешелону, що перевозив в'язнів із польського табору Треблінки до Східної Прусії. Йому пощастило сховатися в товарному поїзді, який ішов до Клермон-Феррама. Цей поїзд ще й зараз стоїть на станції, чекаючи розвантаження, і сьогодні ранком Кальтцейс і Рот знайшли у вагоні сліди перебування цього Ворогіна. Ганс фон Шульц струсив попіл у фаянсову попільничку і, здавалось, поринув у споглядання напису на пляшці з гірким аперитивом, хоча в цей час він думав про те, як швидше впоратися з цією справою… …Ще під час свого перебування в Парижі, минулого четверга, він зустрівся з своїм давнім приятелем Крамером. Цей базіка Крамер завжди був у курсі всіх пліток в гестапо і під час випивки розповів йому історію про втечу ув'язненого росіянина на польській станції. Молодчик, напевне, вскочив в інший поїзд, сказав тоді Крамер. Коли б тільки знати, де він вийшов. Шансів піймати його мало. І от, врешті, це. повідомлення інспектора французької поліції про пограбування залізничника, яке збігається з прибуттям товарного поїзда… «Що іноді може зробити випадок! А ці бовдури сидять за столом і дивляться на мене як на господа бога. Вони й гадки не мають, що досить було лише двічі подзвонити. Таємничість і замкнутість — помічники і зброя начальства гестапо». Він посміхнувся і закінчив, карбуючи слова: — Сьогодні вранці я попросив дозволу у генерала Кесселя надрукувати оголошення з прикметами цього чоловіка і обіцянкою заплатити п'ять мільйонів франків тому, хто в той чи інший спосіб викаже і допоможе схопити злочинця. Ці оголошення вже розклеюють. Вернер уже не бачив полковника. Він бачив лише ті очі, що пропікали його наскрізь. Очі безумні і благаючі. Десь усередині Вернера один за одним розітнулося два постріли. І з кожним пострілом ці очі дивно сіпалися. Божевільні очі. Раптом одне з них розлетілося, зникло, наче мильна булька, і водночас постріли припинились, а на нього дивилося вже тільки одне око. Око собаки, якого б'ють і який не розуміє причин жорстокості. Око француза Франсуа Бурдійя, який загинув безглуздо, трагічно і випадково. Це вони вбили його, а не він, Вернер. Ця думка свердлила мозок. Він не винуватий. Знову до нього долинув з безвісті владний голос фон Шульца. — Мої інструкції такі: патрулі з двох чоловіків на машинах їздитимуть вулицями міста; за ними слідом на невеликій відстані йтимуть машини з військовими радіостанціями, що весь час підтримуватимуть зв'язок з комендатурою, де я тимчасово залишу наших людей. На пересувних радіостанціях буде по чотири чоловіки. Два загони солдатів вермахту вже перебувають у повній бойовій готовності і чекають лише моїх розпоряджень. Прикмети росіянина повідомлені французькій міліції, яка теж братиме участь в операції. Кальтцейс контролюватиме виконання цих наказів. Ганс фон Шульц розкришив у попільничці недокурок сигарети, запалив знову і сказав: — Можете йти. Коли всі мовчки підвелися, він холодно додав: — Гадаю, що ви візьмете його живим. Це була порада, але кожен з присутніх добре знав, як треба розуміти поради полковника фон Шульца. Вернер вже хотів вийти разом з усіма, коли фон Шульц зупинив його. — Вернере! Підете зі мною в комендатуру. Візьміть автомат і чекайте на мене в своїй кімнаті. Вернер вклонився і зник. Вже в коридорі, далеко від риб'ячого погляду фон Шульца, він скипів гнівом, що виповнив його душу. «Мерзотник, він навмисне так зробив! Він хоче, сволота, щоб я взяв участь у полюванні на людину, взяв на себе частину злочину». І одразу ж у голові його майнула тривожна думка: «Коли це справді так, то, виходить, він мене підозрює? Напевне підозрює, більш того, він переконаний, що я винен в тому, що він називає зрадою. За таких обставин мене в кращому випадку чекає куля в потилицю. Грається зі мною, як кіт з мишею, падлюка. Коли вони схоплять цього росіянина, він накаже мені катувати його під час допиту». Вернер здригнувся, штовхнув двері до зброярні і спитав автомат. Йому видали «М. П. 43/1», відомий своїми поганими стрілецькими якостями. Вернер, пригнічений, повернувся до своєї кімнати і став чекати фон Шульца. Він уже вирішив, що робити. В перший-ліпший зручний момент перейти на бік противника. Від цієї думки йому трохи полегшало на душі. Лише одна річ турбувала його. Чому тільки тепер? Він замислився, сидячи за столом і поклавши ліву долоню на автомат. Чому він, і оком не зморгнувши, примирився з перемогою націонал-соціалізму і десять років мовчки підтримував націстську владу? Хіба не він, як і багато інших задурених співвітчизників, дослухався до містичної і політичної маячні Гітлера? Хіба не повірив він в ідею про зверхність арійської раси, як вірили в неї багато німців? Тоді що ж? Він терпів гітлеризм, як терпляче носять погано пошитий і тісний одяг, бо не наважились своєчасно зробити зауваження кравцеві. «Я був боягузом. Спочатку, як і всі, як батько фон Шульца, як старі штабні лиси рунштедти, кейтелі, йодлі, гальдери, я з захопленням визнав Гітлера. А далі перемоги за перемогою: Рур, Данціг, Судети, потім Австрія, Успіх за успіхом. Він прийшов до влади в Німеччині саме тоді, коли злидні панували у великих містах: десятки тисяч безробітних в чергах біля бюро допомоги, жебраки-інваліди з медалями першої світової війни на вулицях, жінки з висохлими грудьми і діти з розпухлими животами. Чому я погодився, щоб колишній єфрейтор командував мною, в той час як фон браухічі робили з новобранцями
Вы читаете Чи любите ви Вагнера?
