все, що хотіли? В той час, коли ота стара проститутка Гінденбург з благословення соціал-демократів віддав йому владу. Боягузство прийшло пізніше, з тверезішим поглядом на дійсність, як неминучий наслідок страху. Чому я раніше не реагував на смерть безвинних людей, бо ж цей Бурдійя був не першою жертвою, яку я бачив? Наприклад, малий білявий ельзасець. Перш ніж почати харкати кров'ю з відбитих легенів, він кричав фон Шульцу: «Я не зробив того, в чому ви мене звинувачуєте, я вмираю і тільки шкодую, що надто пізно зрозумів, як безпощадно треба було боротись проти вас». А жінка, єдина провина якої полягала в тому, що вона не послухалась наказу патруля? Солдати по черзі згвалтували її, опоганили її тіло на столі в смердючій караульні». Невимовна відраза охопила Вернера, відраза до всього баченого, до своїх співвітчизників, до самого себе. Чому лише зараз він замислився над усім цим, чому так пізно? Тому що з нього вже досить. Чаша терпіння виповнилась аж по вінця. Десять років. Несподівано він пригадав свого двоюрідного брата, убитого в 1933 році під час сутички між гітлерівською молодіжною організацією і робітничою молоддю. Розтрощена залізною трубою потилиця, перебитий хребет, труп, який важко і довго тягли кудись вулицею. Він стиснув ручку автомата і завмер у чеканні, прикипівши поглядом до дверей.
Чотирнадцять годин! Сергій Ворогін закашлявся і, відчувши запаморочення, сперся на чавунний стовп вуличного газового ліхтаря. На хвилину він заплющив очі. Коли він розтулив важкі повіки, вулиця вже не хиталася під ним, але він бачив її наче крізь матову шибку — неясну і розпливчату, немов віддзеркалену у воді. Долонею він втер з очей сльози і хрипко зітхнув. Маленька дівчинка-школярка зупинилася біля нього і щось промовила. У виразі її обличчя, поведінці і співчутливій інтонації го-лоса він вгадав бажання допомогти. Сергій Ворогін заперечливо похитав головою, над силу посміхнувся і подякував поглядом. Вона завагалася, теж посміхнулася і пішла далі. Він почекав, поки вщухне пожежа в легенях і поволі рушив уперед. «Я більше не боюся перехожих, — здивовано подумав він. — Просто неймовірно, як швидко і несподівано можуть мінятися почуття, зорові відчуття людини в нових обставинах, як легко пристосовуєшся до всяких змін. Навіть повсякчасна присутність смерті здається чимсь нормальним, і найнейлловірніші події сприймаються як незначні факти повсякденного життя. Все це важко осягнути. Я перебув холодну ніч на купі соломи і застудився, тепер не знаю навіть, коли пощастить знову поїсти, не знаю, де спатиму цієї ночі, не знаю, чи буду через годину чи хвилину живий. Але я звик». Учора ввечері Сергій Ворогін не розгубився, коли побачив двері сараю замкненими. Не хвилювався він і цього ранку, коли проковтнув останній шматок хліба. Він навіть не здригнувся, коли щойно випадково штовхнув перехожого і той впав, хіба що тільки прискорив кроки після цього. Через двадцять метрів новий напад сильного кашлю знову зігнув його навпіл. Сухий і болючий, кашель розривав горло і бронхи. Кров стугоніла в скронях, все тіло трусилось від холоду і водночас палало від жару. Пропасниця, мабуть-таки пропасниця, або й плеврит. Вуса його вкрила паморозь, пальці ніг так замерзли, що їх кололо наче тисячами голок. Він вийшов на великий майдан, з обох боків якого височіли бронзові пам'ятники. На майдані, як завжди в ці години, панувало пожвавлення. Перш ніж піти далі, він роздивився навколо, щоб записати в блокнот перший-ліпший помітний орієнтир, і тут раптом побачив оголошення, тільки-но наклеєне на стіні будинку. Він підійшов ближче. Він добре знав ці оголошення з хижим орлом і свастикою, що повідомляли про страту заложників чи обіцяли нагороду за виказаних партизанів. Сергій Ворогін здивувався, помітивши, що оголошення, проти звичаю, надруковано лише французькою мовою. Дивно! Дуже шкода. Коли б був німецький текст, він би знав, у чому там річ. Раптом його осяйнула одна думка. «А якщо там ідеться про мене? Але хіба може таке бути?» Він знизав плечима. Думаючи про це, він уважно розглядав оголошення. Проте слова незнайомої, чужої мови, мовчали. Він шукав бодай якесь прізвище чи ім’я. «Дуже дивно, що вони не дали німецький текст. Наче навмисне так зробили, щоб я не міг прочитати». Від цієї думки серце його шалено закалатало. Сергій Ворогін відійшов від оголошення, коли новий напад і запаморочення примусили його спертися на стіну. Він заплющив очі і схопився руками за груди, його розривало від кашлю, і він боявся, що легені не витримають. Коли він трохи очумався і розплющив очі, оголошення вже щезло. На стіні лишилися тільки сліди густого клею, що вже почав замерзати. Він гарячково почав роздивлятися навкруги, сподіваючись побачити дивака, що серед білого дня наважується здирати німецькі оголошення. Але він нікого не помітив, окрім мирних городян і зграйки хлопчаків, які весело
