реготали біля каналізаційного люка, звідки піднімався вгору тонкий стовпчик пари. Він підійшов до них, але діти шугнули в різні боки, показавши йому язика. Тоді він швидко пішов геть від цього місця. «Мені треба обов'язково чогось поїсти і знайти на ніч якесь житло. Що-небудь зручніше і надійніше за купу соломи. Спробуємо дістатися міської околиці, може, пощастить знайти якусь хижу».
* * *
Жежен ледве стримав радісний вигук. Це ж просто чудово. Нема чого й думати. П'ять мільйончиків, хоч це й окупаційні. Зате ж він їх зірве, як квітку. Він ішов слідом за Сергієм Ворогіним, який прямував у напрямку магазинів Галері де Жод. «Ну точно, це ж він, той тип, якого розшукують. Росіянин, хай мені очі повилазять! П’ять папірців у жменю, як написано в тому оголошенні. Оце здорово! Оце поталанило!» У нього від збудження аж губи затремтіли. Коли б зараз він заговорив, то, напевне, заїкався б од хвилювання. «П'ять папірців мені, цілих п'ять папірців! Та для мене й кілька монет буде щастям». Жежен побачив, як росіянин зайшов у магазин, і рушив слідом. Тепер він у нього в руках. Нарешті доля усміхнулася йому. Треба тільки гав не ловити і зараз же подзвонити в гестапо. Гарячково, наче в лихоманці, він штовхнув двері в «Кафе де Парі» і вскочив у зал, де сиділо кілька відвідувачів. Гарсон, що нудився без діла, одразу ж схопився і обурено поспішив назустріч Жежену. — Вийдіть, кажу вам, вийдіть звідси зараз же, — пронизливо завищав він. Його нудний рипучий голос, здавалось, виповнив усе приміщення. — Ти, пришелепуватий, ану катай з дороги, — гримнув Жежен. І він дав такого ляща отетерілому гарсону, що той простягся між двома столиками. — Телефон? — крикнув він. — Де телефон, швидко?! Бармен за стойкою ледь ворухнувся. Двоє відвідувачів у глибині залу з незворушним виглядом спостерігали цю сцену. Якийсь клієнт відірвав погляд від газети й зацікавлено глянув на Жежена. Жежен відчув приплив натхнення. Пошукавши у внутрішній кишені своєї засмальцьованої куртки, він витяг старе посвідчення і показав здаля бармену. Той не встиг роздивитись, що до чого, як Жежен уже сховав посвідчення і урочисто заявив: — Німецька поліція! І через те, що бармен вражено і недовірливо дивився на нього, він конфіденціально і тихо додав, але так, щоб усі чули: — Спеціальне завдання! Він попрямував до телефона, який висів над стойкою, зняв трубку і набрав номер німецької обласної комендатури, що його записав на старому конверті, прочитавши оголошення. — Алло, 48–07, німецька комендатура? Мені б відділ 3.. Еге ж, я чекаю! Бармен одразу сховався під прилавок і заклопотано почав там щось шукати. Гарсон миттю підвівся і, забувши навіть обтрусити штани, старанно взявся витирати столи, а двоє відвідувачів раптом на очах наче зменшились у розмірах. «А він, здається, не бреше, цей волоцюга! Чи, врешті, той, хто удає волоцюгу». Лише третій клієнт сидів собі байдуже. Жежен і далі грав свою роль. Він стиснув рукою люльку в кишені куртки і демонстративно випнув мундштук крізь тканину, — немовби дуло пістолета. Це одразу справило ефект. В барі наче не стало повітря, на кілька секунд запала така мертва тиша, що чути було тільки цокіт маятника стінного годинника, і всім здалося, що цокіт стає чимраз голоснішим, як це буває в німому фільмі, коли музика наперед віщує якусь драматичну подію. Жежен відгукнувся в телефон і сказав: — Алло! Я телефоную з приводу отого росіянина… Атмосфера страху трохи розрядилася. Вона поступилася місцем цікавості і полегшенню. Жежен вів далі: — Росіянин Ворогін, якого ви розшукуєте, зараз знаходиться в магазині, в Галері де Жод… Кажу ж вам, що я абсолютно певен. Я бачив сам, як він туди проліз… Це точно, пане начальнику. Отож я чекатиму на вас біля «Кафе де Парі»… А, ім'я?.. Це, значить, той, щоб мені премію? Ну, мене кличуть Жежен… Ежен Малькро тобто. Ні, я ніде не живу, сам собі хазяїн. Так ви поспішайте, я чекатиму. Не дивлячись на людей, що тільки зараз зрозуміли, в чому річ і остаточно скинули заціпеніння, він прожогом майнув до виходу, лишивши на прилавку сорок су. На тротуарі перед дверима його наздогнав Арсен. Вони обоє здригнулися: Жежен — побачивши Арсена, про якого зовсім забув, а Арсен — побачивши Жежена, що вийшов з «Кафе де Парі», шикарного і недосяжного для нього закладу. — Арсен! — «Арсен, Арсен!» Ти що, вік мене не бачив? Знаєш добре, що ми домовились зустрітися. Чи ти забув про це? Кажи! — Ні, Арсене, запевняю, що ні! — Матері твоїй чорт! Цікаво, що ти тут робив, в оцій конторі. Чи тобі, може, там надавали стусанів під сідало? Жежен не відповів, він гарячково думав, як йому зараз викрутитись. Його глибоко посаджені поросячі очиці під кущами брів полохливо і злодійкувато бігали, наче у заводної ляльки. Він непевно підніс руку до підборіддя, і з цього знайомого жеста Арсен вгадав розгубленість свого товариша. Оце раптове хвилювання, оці напружені вилиці, блідість, яка залила його риб'яче обличчя, не лишали ніяких сумнівів, що Жежен щось накоїв і нервує. Арсен сухо запитав: — Дозволь поцікавитися, Жежене: що ти там робив, в отому задрипаному кафешантані? Жежен щось невиразно промимрив, рушив був у напрямку Галері де Жод, зупинився, озирнувся на Арсена, знову зробив крок уперед, нарешті став і, простягнувши до товариша руки, заволав: — Арсене, я все тобі поясню цього вечора, але зараз пусти мене. Ти сам побачиш, просто будеш вражений. Будь певен, я побачусь з тобою о другій годині у Жюстена. Але зараз я не можу з тобою йти… я… це дуже важливо для нас обох! У мене тут одна справа. Ласий шматочок, я хочу зробити тобі сюрприз, Арсене! Його слова звучали нещиро. Він це добре розумів, і чим більше прагнув надати їм переконливості, тим більше відчувалася брехня. Арсен наздогнав його за два кроки. Він витяг руки з кишень пальта і схопив
