- Іди, іди,- промовив Еман-старший,- але обідати не приходь. Хай тебе нагодують твої приятелі, якщо вони тобі миліші за батька. Байдикуєш з ранку до вечора, а батько гне сципу. Така мені втіха на старість. Чому не шукаєш роботи?
- Я шукаю,- промимрив Еман-молодший,- але ніде немає місця.
- Немає! Знаємо! Чому інші мають місце? А ти ні до чого не можеш прибитися? Так я тобі поясню. Тому що в тебе в голові тільки жирування. Аби в кіно попасти, а як попрацювати, так у тебе руки крутить. Ти вже досить дорослий, щоб мати свій розум. Адже мені соромно людям в очі подивитися. Одне лише й чую: “Як там ваш Еман, все ще не працює?” Що мені відповідати? Сказати, що син у мене босяк?
- Стривайте, який з мене босяк,- озвався Еман ображено,- я ж не краду і ще нічрго такого не накоїв.
- Ну, цього іце не вистачало. Але ти водишся з мерзотниками, яким недалеко до тюрми. Приміром оцей Фердінанд. Та в нього очі навіть злодійські.
До речі, можу тебе запевнити,-відповів син,- що Фердін.інд цілком порядна людина. З судом він мав справу пі ніг пдп н раз, та й то за дрібницю: набив комусь пику. Та м ин ні’ пінті. Чи давно вас забирав поліцай за те, що ви ми і ні зробити з ресторану пана Турцекла дровітню?
* Як ти вмієш усе звалити в одну купу, просто неймо-трин, захищався старий,- я лише боронив свою честь, розумінні? Це було так: зайшла мова про музику, я і нижу…
Але пш не слухав: знав уже цю історію, як молитву. Мисвистуїочи сумний мотив, вийшов з дверей саме в той мом опт, коли старий закінчив свою розповідь словами: •Отже, сам бачиш, що я мусив зробити з того ресторану дровітню, і ніколи не прощу собі, що не зробив цього…”
Продовження історії слухали лише чотири стіни.
БАТЬКО Й СИН
Мешканець Цимбуркової вулиці в районі Жижкова кравець Емануель Габаско овдовів понад двадцять років тому. Небіжчиця залишила йому сина Емануеля, зовсім ще маленького. І батькові довелося одному вигодувати малюка і зробити з нього людину. Довелося йому вставати ночами мирити кашу Еманові, який голосно репетував: вимагав, щоб батько носив його на руках по кімнаті,- і співати старовинні пісні. Вимогливе немовля не засинало доти, док батько не проспівав пісню декларантів, поборників незалежності:
“Подивись на Чехію, наш король, хоч раз; адже це не так далеко, од Відня до нас. Подивись на нас хоч оком, наш король, і знай: прославити хочем тебе і свій чеський край”.
Коли ж дитина засинала з кулачком у роті, Емануель
старшин нахилявся над нею і мурмотів: “Цікаво знати, як
ти иіддячиш татові за клопоти й турботи”.
Коли ж згодом з немовляти став плечистий здоровань, Еман-старпгай часто замислювався біля своєї швейної машини: “Начебто ти й виріс нівроку, та ніщо тебе не обходить. Я в твої роки мусив гнути горба як проклятий”, І зітхав.
А син на ті зітхання відповідав:
