кулемети вели кинджальний вогонь. Та цього разу їм не пофортунило. Нічого було й думати про те, щоб без ножиць подолати дротяні загородження попереду ворожих окопів. Нічого було й думати про те, щоб застукати румунів зненацька. Ті не спали, хоч їм уже давно належалося солодко хропти. В одному з окопів грав патефон. Було чути, як ходять по колу солдатські фляги. Румуни, певно, відзначали якесь свято. Лежачи на холонучій землі, розвідники прислухалися. Хрипкий патефонний голос хвацько, з придихом, вигукував:.»Ех, Марусичка, моя ты куколка», і «Как хорошо с тобой…» Пісня була російська, задушевна. І через те, що це була російська пісня, на яку румуни, здавалося, не звертали уваги — чути було гомін і сміх, — серцю ставало боляче. Судячи з голосів, у румунському окопі сиділо чоловік з десять. Частуванню не видно було кінця, і Гасовський, підвівшись на лікті, махнув мічманкою: «Давай назад!..» Нечай, Сеня-Сенечка і Бєлкін підкорилися. Але Кость Арабаджі загаявся. Невже йому захотілося послухати пісню? Гасовський підповз до нього і побачив, що Кость тримає гранату. Тоді Гасовський засичав: — Всю кашу зіпсуєш… Давай назад!.. З жалем сховавши гранату, Кость поповз слідом. Він був невдоволений. Так спокусливо було розмахнутись і кинути гранату, наробити переполоху!.. Не в його звичці думати про наслідки. Він жив навіть не сьогоднішнім днем — а цією хвилиною. Інакше жити він не вмів і не міг. Потім, коли вони відповзли метрів на двісті і скотилися в глибоку снарядну воронку, щоб трохи відсапнути. Гасовський сказав йому: — Щоб це було востаннє. Мені набридли твої вибрики. Тим більше, що я тебе не примушував. — Домовилися, лейтенанте. Замнемо для ясності… — промимрив Костя, коли зрозумів, що його ніхто не підтримає. Тоді Гасовський сказав, зітхнувши, що, нічого не вдієш, візит до румунів доведеться повторити. Може, завтра. Це навіть на краще. Тепер вони знають, де кулемети. — Ти їх бачив? — запитав Сеня-Сенечка. — Авжеж, я ще не сліпий, — образився Кость Арабаджі. — Їх там два, поряд. — Точно, — підтвердив Гасовський. — Ну, відсапнули? — Неохота повертатися з порожніми руками, — знову зітхнув Кость і прошепелявив — Зашміють хлопці. — Дарма, гарно сміється той, хто вміє сміятися, — повчально сказав Гасовський.
Повезло їм, одначе, тільки через ніч. Нічийну зону вони подолали без пригод. Місцевість знайома, все відрепетирували… Перевернувшись на спину, Нечай підняв ножиці і заклацав ними. У прохід, звиваючись, полізли Кость Арабаджі і Сеня- Сенечка, який не відставав від Костя й на крок. Позаду сопів Яків Бєлкін. Патефон уже не грав. Солдати спали. Вартовий сидів на патронному ящику і, намагаючись розігнати сон, щось бурмотів під ніс. Йому дуже хотілося спати, і він раз по раз клював носом, а потім мерзлякувато здригався. Коли Кость Арабаджі, вибравши момент, скочив йому на спину, вартовий тільки скрикнув і одразу ж захрипів. — Давай! — Гасовський метнувся в темряву. — Мерщій! Кулемети стирчали над бруствером. Біля них нікого не було. Нечай схопив кулемет і поволік його по землі. Озирнувшись, він побачив, що Сеня- Сенечка вовтузиться з другим кулеметом. — Важкий… — Якове, допоможи малому, — пошепки наказав Гасовський. І хоч як тихо були сказані ці слова, їх усе-таки почули. З окопа висунулася чиясь кудлата голова. І ніби заціпеніла. У Нечая втупилися чиїсь темні очі. Власне, навіть не в нього, а в Гасовського. Нарешті румун отямивсь і рвонув з кобури пістолет. Але вистрелити він не встиг. Перш ніж він підняв руку з пістолетом, Яків Бєлкін обрушив на нього свій пудовий кулак. Це тривало менше хвилини, — Цього прихопимо з собою! — Гасовський жарко задихав в обличчя Бєлкіну. — Давай, я прикрию відхід. Шлях був вільний. Нечай знову потягнув кулемет. Він не оглядавсь і не міг бачити, як Бєлкін, знявши ремінь, стягує румунові ноги, як засовує йому в рот свою безкозирку — хусточки в нього зроду не було, — та поки Нечай вовтузився з кулеметом, той, узявши полоненого на плечі, встиг його обігнати. Для Бєлкіна, що вергав двопудові гирі, цей миршавий румун був легший од пір'їнки. Назад вони добиралися майже вдвічі швидше. Та коли вже підповзли до своїх окопів, Нечай у знемозі опустив руки. Він виклався повністю. Як на стометрівці. Зараз у нього не було сили навіть зіштовхнути кулемет в окоп. А Гасовський задоволено потирав руки. «Ви щось хотіли сказати, мій юний друже?..» Лейтенант ласкаво копнув ногою трофеї і розчулено подивився на полоненого. Два кулемети та ще полонений на додачу. Це вам не фунт ізюму. Полонений, якого Бєлкін обережно поклав на землю, тільки тепер оговтався від страху. Гасовський нахилився над ним і раптом присвиснув: — Ого… Братця! — лейтенант випростався. — А ви знаєте, кого приволокли? Та це ж пан офіцер. Негарно, — Гасовський повернувся до Бєлкіна і похитав головою. — Негарно, Якове. Пани не люблять такого поводження. З ними треба чемненько, обережненько… І де тебе виховували?.. — Та я ж нічого… Я зовсім легенько… — Ти, значить, більше не будеш? — Гасовський розреготався. — Чули, братця? Яків слово дає. Він більше ніколи не буде. Простимо йому цього разу, га?.. Полонений, який лежав біля ніг Гасовського, почав крутитися, мугикати. Здавалося, він щось хоче сказати. — Гаразд, послухаємо… — мовив Гасовський. — Якове, допоможи своєму хрещеникові. Яків Бєлкін підійшов до полоненого, схилився над ним і вийняв у нього з рота свою безкозирку. — Кусається… — сказав він, стріпуючи кистю. — Дарма, хай кусається… — мовив Гасовський, милуючись здобиччю. — Ах, попалася, пташко, не втечеш із клітки… — майже проспівав він давно забуті і знову згадані слова дитячої пісеньки. — Що робитимемо з ним, лейтенанте? — запитав Кость Арабаджі, який не поділяв
