дружина, дитина… Питає, що його чекає. — Залишиться живий, можеш його порадувати. Для нього війна вже скінчилася. До речі, запитай, хто в них командує армією? — Корпусний генерал-ад'ютант Якобич, — Гасовський переклав відповідь полоненого. — Гаразд, одведи його, — полковник стомлено махнув рукою. — Мені він більше не потрібний.
Кілька діб вони повзали по передовій, засікаючи вогневі точки противника і придивляючись до того, що робиться в румунських окопах. Нечай, правда, нічого не розумів, але Гасовський був насторожі. Підкрадеться в темряві якомога ближче і слухає, вбирає в себе чужі слова, уривки фраз… Про що гомонять солдати в окопах? Про домівку, про врожай, про дітей. Лають поміж себе якогось сержант-мажора, стиха, повсякчас озираючись, паплюжать командира роти, читають один одному листи. Гасовський задоволений: мотає все на вус. Не гребує ні клаптиками паперу, ні обривками румунських газет, що іноді попадаються на очі. У господарстві все знадобиться. Вночі, як сказано в прислів'ї, усі коти сірі. Особливо в такі ночі, коли темно, хоч в око стрель. Гасовський підповзав до румунських окопів зовсім близько, щоб не пропустити й слова, йому все сходило. Якщо хто-небудь попереджав: «Дивись, дограєшся», лейтенант презирливо стенав плечима. Нема чого вчити його ума-розуму, не маленький. Що, ризиковано? А хто заперечує?.. На війні всі ризикують. Кашовара, який і не нюхав передової, та й то, кажуть, убило під час бомбування… Словом, що має бути, того не минути. Він особисто віддавав перевагу безмісячним ночам. Однієї темної ночі, коли вони, донесхочу наслухавшись чужих розмов і пісень, уже збиралися відповзти од ворожих окопів без здобичі, Гасовському потрапила на очі стара поруділа газета, в яку був загорнутий солдатський черевик. Кость Арабаджі копнув її ногою, а лейтенант нагнувся і, витрусивши з газети черевика, склав її вчетверо і сховав у кишеню, щоб переглянути на дозвіллі. Треба ж було такому трапитися, щоб саме в цій газетці був надрукований датований 19 серпня декрет самого Антонеску про встановлення румунської адміністрації на тимчасово окупованій території між Дністром і Бугом. Уже вранці, розправивши газету, Гасовський прочитав: «Ми, генерал Іон Антонеску, верховний головнокомандуючий армією, постановляємо…» Декрет складався із восьми параграфів, які за задумом його автора мали навічно закріпити на окупованих землях новий порядок. — Чиновники, призначені на роботу в Трансністрію, — повільно переклав Гасовський, — одержуватимуть подвійне жалування леями і марками… — Трансністрія? Що це за країна? — спитав Кость Арабаджі. Він не дуже знався на географії. — Уперше чую… — Не ти один, — відповів Гасовський. — Ти, мій юний друже, стоїш на ній обома ногами, хоч і гадки не маєш про це. Скумекав? — Ну й назву придумали, — сказав Кость Арабаджі. — Трансністрія!.. — Зажерливий, видно, цей генерал, — несподівано мовив Сеня-Сенечка. — І землю, й небо хоче загарбати… — Сволота!.. — Кость Арабаджі сплюнув крізь щілину в зубах. Цього йому здалося мало, і слідом за першим словом він випустив цілу чергу по всіх далеких і близьких родичах генерала Антонеску. Потім спитав: —А ти, Нечай, чого зуби скалиш? Тобі що, весело? — Накажеш плакати? — усміхнувся Нечай. — Я на своїй землі стою, зрозумів? — Тебе не зрозумієш, — Кость насупився. — То лізеш у саме пекло, а то… Невже тебе не зачіпає? А я не хочу, щоб якийсь генерал розпоряджався мною і вказував, де мені жити. Я народився на своїй землі… — Прибережи заряд, — осадив його Не-чай. — Ще знадобиться. Яка користь кулаками розмахувати? У мене зараз не гвинтівка в руках, а олівець. На підтвердження цих слів він високо підняв олівець, яким викреслював за завданням Гасовського крокі [5] . Цю роботу лейтенант завжди доручав тільки йому. Щоразу, повернувшись із розвідки, Нечай старанно, наче на уроці креслення в школі, наносив на папір вогневі точки противника, а Гасовський, точно ополудні, йдучи на доповідь до командира полка, забирав ці «твори образотворчого мистецтва» з собою. На словах усе не поясниш, правда? А як покладеш полковникові крокі на стіл — порядок, запитань немає. А потім, коли артилерія накриє вогневі точки противника, полковник, гляди, ще й подякує тобі. Приблизно так міркував Гасовський. Незважаючи на прихильність полковника, який доброзичливо ставився до розвідників, лейтенант однак побоювався його. Таку людину не обдуриш, він бачить тебе наскрізь. А Гасовський був не від того, щоб похизуватися, по-фасонити. Така вже в нього була артистична натура. Згадавши, що треба «доповідати» полковникові, Гасовський зім'яв принесену газету і поглянув на годинника. Початок дванадцятої, пора вже збиратися. Він витягнув довгу шию і, заглядаючи через плече Нечая, спитав: — У тебе все готове? — Майже. Кольорові овали і півкола густо вкривали цупкий креслярський папір. Окопи, вогневі точки, кулеметні гнізда… Нечай приклав до паперу лінійку і провів олівцем жирну лінію. — А в тебе, Нечай, виходить… Художня картинка, — сказав Гасовський і випростався. — Хлопці, я забув попередити. Наведіть глянець. Батя просив, щоб ми всі з'явилися. Приведи, каже, своїх чортів… «Батею» і «хазяїном» Гасовський називав командира полка. «Батею», коли був у доброму гуморі, а «хазяїном», коли полковник був чимось невдоволений або сердитий. — Усіх? — здивовано спитав Кость Арабаджі. — Атож. Він, мабуть, нагородити вас хоче, — відповів Гасовський. — А що, все може бути… — озвався Кость Арабаджі. — Я нещодавно чув по радіо Указ. І — Тобі орден чи медаль? — запитав Гасовський підступно. — Краще орден, — зітхнув Кость Арабаджі і зажмурився, ніби засліплений променями Червоної Зірки, що з'явилася перед очима, йому б хоч одну зірочку!..
