б перебути до настання ночі — це хата. Гасовський замислився. В кожному разі, треба подивитися, що робиться за горожею, і Гасовський, обернувшись, сказав: — Шкляр, давай! А ти, Нечай, зайдеш зліва. Тільки акуратненько… Сеня-Сенечка, який уже встиг одвикнути від свого прізвища, не рушив з місця, і Бєлкіну довелося його підштовхнути. — Тільки без шуму, — повторив Гасовський. Метнувшись до горожі, Нечай притиснувся до неї і, скрадаючись, пішов до воріт. Сеня-Сенечка рухався з протилежного боку йому назустріч. Вони зустрілися біля воріт, завмерли. Нечай югнув у двір і кинувся до хатини. Але Сеня-Сенечка встиг його випередити. — Зачекай… — шепнув Сеня-Сенечка. Він обережно натиснув на клямку, двері прочинилися. Нечай підняв гвинтівку. Минуло кілька хвилин. Було тихо. У хаті чиркнув сірник. Знову стало темно. Потім почулося шарудіння. — Ну, що? — Нікого… — Сеня-Сенечка з'явився в отворі дверей. — Тут хтось побував до нас. Зовсім недавно. Брудні миски залишив на столі. — Гадаєш, це румуни? — А то хто ж? — запитав Сеня-Сенечка. — Господарі так не насвинячать у власній хаті. — Зрозуміло, — сказав Нечай. — Ходімо. Але Сеня-Сенечка все ще зволікав. — Не завадило б на дах вилізти, — сказав він. — З нього далеко видно. Я спробую… — Давай, — погодився Нечай. — Тебе підсадити? — Я сам… Ти наших поклич. Для Сені-Сенечки, звичному лазити на щогли і реї, не важко було вилізти на похилий дах. Нечай не встиг і оком змигнути, як Сеня-Сенечка був уже на самому вершечку. Тоді Нечай підбіг до воріт і, визирнувши, тихенько свиснув. У відповідь почувся такий самісінький тихий свист, і Нечай, випроставшись, махнув рукою. Гасовський, Бєлкін і Кость Арабаджі виринули з темряви. — Нікого немає, — сказав Нечай. — Але хтось там уже був. Посуд на столі, недокурки… — А Шкляр де? — На дах поліз. Он він… — Нечай показав на Сеню-Сенечку, що сидів на гребені даху, майже зливаючись із ним. Вони зачекали, поки він злізе на землю. — До лиману зовсім близько, — повідомив Сеня-Сенечка, обтрушуючись. — Кілометрів чотири, не більше. Гасовський занепокоєно глянув на нього, вийняв з-за пазухи пістолет. Чотири кілометри!.. Треба поспішати. Незабаром зовсім розвидніється. — Може, залишимося, лейтенанте? Пересидимо в хаті, — озвався Кость Арабаджі. — Не можна. Дорога близько, — відповів Гасовський. Він уже не вагався. Відсидітися в хаті? Це було дуже звабливо. Але це могло спасти на думку і румунським їздовим. Чому б не звернути з дороги на годинку-другу, щоб перекусити за столом і відпочити в холодку?.. Гасовський внутрішньо здригнувся, уявивши таку зустріч. Ні, у них особливе завдання, вони не мають права ризикувати. А румуни напевне нагрянуть. Вони, либонь, уже не раз тут бували. — Що, хочеться посидіти на спині? — запитав Гасовський. — Потім одіспишся, як повернемось. — Я не про те… — Кость хотів виправдатися. — Припинити розмови, — обірвав його Гасовський.
Світанок вони зустріли в очеретах, по груди в каламутній теплуватій воді. Над очеретами стелився туман. Тхнуло гниллю. Але потім, коли туман одірвався від води, почало припікати і з'явилися комарі — хмари надокучливих комарів, від яких нікуди не сховаєшся. Гнус і гниль. А ти терпи, терпи… І вони терпіли. Мовчки, намагаючись не ворушитись. Адже дорога проходила зовсім близько. Та сама дорога, яку вони осідлали вночі. На світанку вона ожила. Було чути, як торохтять по бруку армійські хури, на яких, по-селянськи підібгавши ноги, дрімали розімлілі від спеки їздові. Було видно, як пролітають, здіймаючи хмари куряви, грузовики і мотоцикли. Випередивши обози, що розтягалися на сотні метрів, машини зникали за поворотом, і, коли пилюка осідала, по той бік дороги виднілися понурі соняхи, за якими далеко, до самого обрію, лежав безлюдний степ. Кам'яниста земля була темна, з полиновою сивиною, А сонце пекло нещадно. Воно, ніби навмисне, рухалося повільно. 1 противно дзижчали комарі. Від води тягнуло затхлою вологою і пріллю. Каламутна і спочатку тепла, вона з кожною годиною дедалі дужче охолоджувала тіло, кидала в дрож. Убивши чергового комара, що спікірував йому на лоба, Кость Арабаджі чортихнувся і сказав: — Дев'яносто сьомий… — Що, не подобається? — спитав Гасовський з усмішкою. — А ти не лічи. Однак зіб'єшся. Удень він став колишнім Гасовським, самовпевненим і насмішкуватим, який і батька рідного не пожаліє заради красного слівця. Так йому, очевидно, легше було оволодіти собою, подолати свій страх. Нечай уже знав, що страх на війні відчуває кожний, і різниця лише в тому, що одні вміють його приборкати, знаходять у собі сили для цього, інші підкоряються йому. Сам він теж приборкував у собі страх. І не раз. Тим часом години, здавалось, тяглися ще повільніше, ніж армійські хури, що торохтіли по дорозі. Після полудня, коли сонце пройшло над головою, Нечая зовсім розморило і почало хилити на сон. У нього підкошувалися ноги. Як довго їм іще терпіти? Але він знав, що не одному йому важко. Якову Бєлкіну в цю мить було ще важче. Стоячи по груди у воді, Яків тримав над нею їхні гвинтівки. Загорнуті в бушлат гвинтівки тримали на голові по черзі. Інакше кожному б довелося тримати свою гвинтівку над головою, стоячи по горло в воді, — Тебе підмінити? — спитав Гасовський. Яків уперто захитав головою. Нічого, він витримає. — Ти що, хочеш установити рекорд? — спитав Гасовський. — Відпочинь. Нехай Кость потримає. — Гаразд, — Яків неохоче передав Костеві свою ношу. Попередив — Гляди, не впусти. — Не вчи… — буркнув у відповідь Кость. Гвинтівки здалися йому легкими, як пір'їнки. Хіба це вага? Спробував би Яків витягти рибацьку сіть, коливній кидається риба. Ото справді робота. Та не минуло й півгодини, як Кость почав благати: «Нечай, підсоби. Не втримаю…» — Давай! — Нечай простягнув руки. Кость одразу повеселів. Попросив, звертаючись до Сені-
