малувато, — він розвів руками. — Байдуже, у нас галети, — сказав Гасовський. — Раніше я б вас медом почастував, — дід зітхнув. — От, дожився… Усе забрали. Корів забирають, свиней. 1 вулики забрали. Хазяй-ни… — останнє слово він вимовив з неприхованим презирством. Кость Арабаджі наліг на сало. Потім заходився біля картоплі. Гасовський розстебнув кітель. Знову почав розпитувати діда про румунів. Чи багато їх у селі? Як часто бувають облави? — Нишпорять, — мовив дід. — Майже щоночі будять. Коли Петрусь постукав, я вже подумав, що то знову вони… Гасовський занепокоївся. — Дарма, — сказав дід. — Я вас так сховаю, що ніколи не знайдуть. — Заснути б часинку! — Кость Арабаджі сито потягнувся. — Так ви лягайте… — Я повартую, — сказав Нечай. Він хотів остатися з дідом наодинці, розпитати його про Ганнусю. І коли друзі полягали на підлозі, а дід прибрав зі столу чавунчик і миски, загасив потім каганець, Нечай слідом за ним вийшов у сінці. — Знаєш, кого я бачив у Севастополі? Ганнусю, сусідчину дочку, — сказав Нечай. — Вона там учиться. — Знаю, знаю, вона мені сказала, — відповів дід. — Ганнуся? Коли?.. — Та недавно Вона додому повернулася, саме як почалася війна. А потім прийшли румуни, і її наче вода змила. У Нечая тенькнуло серце. — Пропала? — Люди кажуть… А може, виїхала. — Не вірю, — сказав Нечай. — А де її мати? — Тут, де ж їй бути. Та ти до неї не йди. Вона з цими песиголовцями заодно, — він плюнув. — Німкеня вона, хіба ти не знав? Крамер її прізвище. Чоловік у неї був гарною людиною, комуніст. А вона… Живеш з людиною по-сусідськи. І раптом виявляється… Невже й Ганнуся?.. Нечай боявся навіть подумати про це. Ні. Не може бути! Хоч і кажуть, що яблуко від яблуні… Але ж він Ганнусю краще знає. Краще від усіх на світі. — Романе Кіндратовичу! Нечай упізнав голос Гасовського. — Я знову про ту батарею. Як туди пробратися? Допоможіть. — Є в мене думка… Туди воду возять. Щодня. — Хто? — Та наші ж, із села. На минулому тижні я теж возив. Можу знов… — Аз вами не можна? — Куди тобі… Он Петрусь — інша річ. його в селі знають. Скажу, що онук повернувся, допомагає по хазяйству… Якась там одяганка в мене знайдеться… Він замовк. Здається, машина. Точно. І ніби зупинилася… — Буди своїх, — пошепки сказав Гасовському і підняв ляду погреба. — Мабуть, румуни… У дворі вже було чути чужі голоси. Румуни пробули в хаті до ранку. Їх набилося туди чоловік з десять. Чи вони збилися з дороги, чи вирішили просто переночувати в хаті? Сидячи в холодному погребі, Нечай чув їхні кроки і голоси. Ось якийсь із них зупинився над його головою. Румун, звичайно, бачить, що стоїть на ляді погреба. Чи не здумає він підняти її, щоб чимось поживитися? Якщо так, доведеться стріляти. І тоді… Він уже картав себе, що привів друзів до діда. Це через нього вони опинилися в кам'яному мішку. Він не думав про те, що румунів утричі більше, що їм досить кинути в погріб одну-єдину гранату… Журився тільки тим, що не виконають завдання. У погребі було волого, як у склепі, і Нечаю приверзлося, що вони тут живцем поховані. Невже цьому не буде кінця? Його фланелівка і штани все ще були вологі. Вони не встигли висохнути і тепер холодили тіло. У Нечая зуб на зуб не попадав. Оце вскочили!.. На своїй потилиці він відчував дихання Костя Арабаджі. Було темно. Крізь вузьку щілину в погріб пробивався один-єдиний промінь світла. Та ось голоси над головою ніби стихли, віддалилися. Й одразу загурчав мотор. Потім піднялася ляда погреба, і яскраве денне світло вдарило Нечаєві в очі. — Поїхали… — сказав дід. — Гей, хлопці, ще живі? Вилазьте… Його слова заглушив гуркіт. У цебрі, що стояв у сінях, захлюпала вода. — Важка заговорила, — сказав Гасовський, коли виліз із погреба. — Справді, до неї кілометрів вісім, не більше. Важка румунська батарея била з невеликими інтервалами. Один залп, другий, третій… Замовкла вона зненацька, ніби оглухнувши від власного гуркоту. І тоді Гасовський знову сказав: — Виручай, Романе Кіндратовичу. На тебе вся надія.
Нечаїв дід виявився хитрюгою. Він узяв лопату й пішов у сад; невдовзі повернувся з пляшкою горілки. У Костя аж слина потекла. Старий, лукаво поглядаючи на Костя, старанно витер пляшку, сховав її в кишеню і кудись подався. За годину повернувся повеселілий. Домовився з місцевим старостою, щоб той на завтра переніс його чергу везти румунам воду. Староста дав перепустку і на внука, бо старому ж важко налити сорокавідерну бочку. Староста пам'ятав Петра ще хлопчиною, який приїжджав до діда на канікули, і в його задурманеному горілкою мозку Нечай усе ще лишався хлопчаком. Староста й не подумав, що відтоді, як він бачив хлопчака, минуло кілька років, і колишній школяр став дорослою людиною, здатною носити зброю. Наступного дня, ще тільки благословлялося на світ, старий уже розбудив онука. — Збирайся! — коротко наказав він. Дід бадьорився, але з усього видно було, що тривога за внука ні на хвилину не залишала його — розумів: коли з Петрусем щось трапиться, він собі цього довіку не простить. А трапитися може все. Такий час… Нечай швидко переодягся. Поверх старого піджака надів латану ватянку, насунув на голову вилинялий картуз, і одразу став схожий на сільського хлопця. Потім провів рукою по неголених щоках. — А повернись-но, сину, як сказано в Гоголя, — зажадав Гасовський і схвально кивнув: — Годиться. Треба було йти. А ноги ніби приросли до долівки. Як вийти на люди? Як дивитися на румунів, що хазяйнують у селі, і нічим не видати себе?.. Гасовський обняв його за плечі і легенько підштовхнув до дверей. Давай, голубе… Лейтенант примусив себе усміхнутися. Чим він ще може допомогти Нечаєві? — Тримай, — він простягнув йому свій пістолет. — На всяк випадок. — Заздрю тобі, — сказав Кость Арабаджі. — Все-таки краще, ніж відсиджуватися в погребі. — Розмови… — гримнув Гасовський. — Ну, йди… Сонце вдарило
