Сенечки: — Заспівай… Він, здавалося, забув, де вони перебувають. — Під комарину музику? — спитав Гасовський. — Цього ще не вистачало. Ану припини! Він прислухався, витягнув шию. Якийсь тупоносий грузовик, накритий брезентом, зупинився на дорозі. З кабіни виліз солдат з дерев'яним відром і риссю побіг до лиману. Невже помітить? Гасовський повільно підняв руку, сунув її під картуз і витяг пістолет. Невже помітить? Сонце торкнулося воронованої сталі. Солдат тим часом уже спустився з насипу. Ішов просто на них, розмахуючи своїм відерцем. Він був молодий і безтурботний. Підійшовши до води, присів навпочіпки. Почувся плескіт. Дерев'яне відро шубовснуло у воду. До солдата було не більше десяти кроків. Він не поспішав. Витяг повне відро води, поставив його на камінь і скинув суконну куртку. Нечай побачив його волохаті груди. Облившись водою, солдат засміявся й покликав товариша, що залишився в машині. Нечай занепокоєно поглянув на Гасовського. Обличчя лейтенанта було мармурово-біле. Він тримав солдата на мушці. А той, нічого не підозрюючи, знову набрав повне відро води. Нечай і дух затаїв. Раптом сталося те, чого Нечай ніяк не чекав. Комарі. Він зовсім забув про комарів. Вони налетіли на солдата, обліпили його мокру спину. Лясь, лясь, лясь… Солдат бив себе по грудях, по плечах. Схопивши курточку, він почав розмахувати нею, щоб прогнати нахаб. Де там! Вони продовжували кусати. І солдат не витримав. Схопивши відерце, він побіг, розхлюпуючи воду. Комарі примусили його втекти. Підбігши до машини, солдат натягнув курточку, залив воду в радіатор і скочив у кабіну. За мить мотор грузовика дужо заревів. — Оце так комарики! — мовив Гасовський, ховаючи пістолет під картуз. — Наче дресировані. Самого Гасовського комарі чомусь не чіпали. — А що? Комарі теж свідомі, — відповів Кость Арабаджі. Витягши зубами корок, Кость приклався до фляги. Нечай помітив, що Кость робить це не вперше. Ковтне й одразу ж одвернеться, щоб фляга не муляла очі. Але забути про неї, мабуть, йому було несила. Як же про неї не думати, коли вона під рукою, а в роті пересохло? І Кость знову витягав корок, його не бентежило, що вода тхне сукном. Аби тільки прохолодна волога булькала в горлі. Захопившись, Кость не помітив, як випив свій НЗ — недоторканний запас. «Порожня!..»— пробурмотів він, розгублено кліпаючи білястими віями, а потім спересердя закинув флягу в очерет. На дідька вона йому тепер? Порожня!.. Від цієї думки, йому, напевне, ще більше захотілося пити. Нечай ополоснув спітніле обличчя. Було жарко. Сонце пропікало до кісток. Миршаві кущики акації, що росли на березі, зовсім розімліли від спеки і кидали на землю кволі тіні. Нечаю теж хотілося пити, він уже було підніс флягу до рота, але в останню мить роздумав. Не можна. Досить хоч раз ковтнути, і тебе знову потягне до фляги. Не можна. Він бачив, що Кость стежить за ним. Потім, щоб не думати про його повну флягу, Кость одвернувся і почав дивитись на дорогу, що вже спустіла. Нечай теж глянув у той бік. Понад дорогою криво й косо стояли телеграфні стовпи з обірваними дротами. Запилене небо над ними було важке, задушливе. — Ну, а що далі робитимеш? — спитав Гасовський, звертаючись до Костя Арабаджі. — Ти хоч флягу підбери. Може знадобитися. — Не знаю, — щиросердно признався Кость і побрів у очерет. — Ну що, знайшов? — спитав Гасовський. — Ага… — Бери мою, пий… — Сеня-Сенечка подав Костеві свою флягу. — У мене ще повна. Треба було б відмовитися. Кость розумів це, але його рука сама потяглася до чужої фляги. — Тільки май совість, — застеріг Гасовський. — Я ковтну… Разок… Відірвавши флягу від губів, він повернув її Сені-Сенечці, втерся рукавом фланелівки і сказав: — Одразу полегшало. Цікаво, котра тепер година? — Третя… — відповів Гасовський. — Бачиш — на дорозі нікого. Румуни, певно, обідають. Можна й нам підживитися. Він ніяк не міг придумати, чим би відвернути увагу хлопців. Обід?.. На це піде хвилин з п'ять, хіба довго зжувати галету? Треба б щось інше, слід відволікти їх од думок про воду, про румунів, які незабаром знову з'являться на дорозі, про небезпеку. Він, Гасовський, відповідає за всіх. Нараз у нього сяйнула думка. — Хочете, я вам розповім, як одного разу виручив датського принца… Що, не вірите? У нашому театрі ставили «Гамлета», ось уже дають третій дзвінок, і помічник режисера, помреж по-нашому, визирає із-за куліс і робить режисерові знаки, що все пропало… Зал переповнений, ніде яблуку впасти, уявляєте? А Гамлета немає… Чи то захворів, чи то загуляв, уявляєте? Офелія — в сльозах, Клавдій, король датський, його сам Небесов грав, схопився обома руками за голову. Скандал. Відмінити спектакль? Пізно… Декорації поставлені, актори загримовані, а Гамлета немає… А тут я. Підійшов до помрежа і кажу: «Можете покластись на мене. Гасовський не підведе. Я цю роль знаю напам'ять». І що ви думаєте? Довелося їм випустити мене. Режисер страшенно зрадів Та в нього, каже, і зовнішність підходить, я давно помітив. Це в мене, значить. І от я з'являюсь у бархаті, при шпазі… «Бути чи не бути?» — питаю при мертвій тиші залу. А сам думаю: «Звичайно, бути…» Розповідаючи, Гасовський так захопився, що почав жестикулювати. Він зобразив помрежа, що страждав від задишки, потім гордого актора Небесова і зворушливу Офелію… Гасовський то випинав нижню губу, як Небесов, то витріщував очі, як товстий помреж, то соромливо кліпав віями, як Офелія. Йому навіть вдавалося змінити голос. — Публіка двічі викликала мене на біс, — закінчив Гасовський і скромно потупив очі. — А що було потім? — спитав Кость Арабаджі. — Потім? — Гасовський зітхнув. — На другий день одужав наслідний принц… — У нас у Балаклаві теж був випадок… — почав Кость Арабаджі. Іншим разом Гасовський, напевне, осадив би його. А зараз він навіть заохочував Костя. Мовляв, давай… Про що розповідають рибалки?
Вы читаете Чорнi дияволи
