Отут… — він окреслив рукою півколо. — Між Великим Аджаликським і Аджаликським лиманами. Румуни скористалися з цього і десь тут встановили важку батарею, — він ткнув пальцем у карту. — Тепер вони можуть обстрілювати не тільки місто, але й порт. А в порту… Не мені вам казати. Самі розумієте, скільки там зараз кораблів. Порт має для нас життєво важливе значення. Підкріплення йде з моря. Уся наша надія — на кораблі. А румуни гатять по кораблях. Пробували ставити димові завіси — не допомагає. Фок і грот щогли все одно стирчать. А ворогові кращих орієнтирів і не треба. Стало чути, як цокає годинник на столі. — Батарея, як я вже сказав, десь тут… — повторив полковник. — Більше, на жаль, ми нічого про неї не знаємо. А мені отак, — він провів по горлу рукою, — треба знати її розташування. Тому я дуже прошу вас… Знаю, що це не просто. Але мені потрібні ці дані, розумієте? Годинник цокав так само повільно. — Зрозуміло, — відповів за всіх Гасовський і оглянувся на хлопців, що стояли тепер у нього за спиною. — На вас уся надія, — полковник підійшов до Гасовського майже впритул. — Коли ми одержимо ці дані, ми примусимо батарею замовкнути. Назавжди. А тепер ідіть, відпочивайте. Він махнув рукою, даючи зрозуміти, що сказав усе. Гасовський повернувся до дверей. Двері відчинилися, і з'явився вістовий. Швидко оцінивши обстановку, вістовий докірливо глянув на Гасовського: навіщо розхвилювали батю? — Що там іще? — Письменники приїхали, — виструнчившись, доповів вістовий. — Гаразд, зараз вийду, — кивнув полковник і надів картуза. — Ходімо, розвідники… Біля ґанку товпилися якісь незнайомі люди із «шпалами» в петлицях. Намагаючись вдавати веселого, полковник усміхнувся їм і, мружачись від яскравого сонця, сказав: — Що, трамваєм приїхали? Ласкаво прошу до нашого берега. Але змушений попередити — у вашому розпорядженні рівно десять хвилин. Отже, що вас цікавить?..
Розділ четвертий
СОЛОНІ ЛИМАНИ
Вода була тепла, з якимось металевим присмаком. Цього разу старшина-скнара розщедрився: «Пийте від пуза, наказано напоїти». І вони пили просто з відра, передаючи його один одному, а старшина стояв поряд і вдавав, що не помічає, як дорогоцінна волога тече по їхніх щоках, ллється за коміри… Коли відро спорожніло, старшина, важко зітхнувши, знову наповнив його по вінця і передав Костеві Арабаджі з таким виглядом, ніби той збирається випити його кров. В очах уже немолодого старшини, з обличчям, поораним довгими вертикальними зморшками, були туга і приреченість. Проте, коли й друге відро спорожніло, а Кость Арабаджі втерся рукавом фланелівки, старшина просто з бочки налив йому повну флягу і закоркував її. Так само він наповнив й інші фляги, які йому підставили. Беріть, знайте його добрість. Закінчивши з цією справою, старшина видав кожному цукор за нормою, галети і повний боєкомплект. Кожну грудочку цукру, кожну галету, він, здавалося, відривав од власного серця. — Давай, не скупись, — казав йому Кость Арабаджі. — Не своє ж віддаєш, а казенне. — Казенне теж не падає з неба. Казенне — значить, народне, — буркнув старшина. — Ти, батю, часом не політрук? — спитав Гасовський. — Ні… А що? — старшина насторожився. — Тоді бути тобі політруком, — відповів Гасовський. — Правильно міркуєш. Патронами напакували кишені. Гранати і ножі причепили до широких флотських ременів. Гасовський відстебнув кобуру, що теліпалася в нього майже біля коліна, і ткнув пістолет за пазуху — так надійніше. Потім глянув на годинника. Куди поділася його насмішкуватість? Її наче рукою зняло. Зараз Гасовський був зосереджений і похмурий. Передусім треба було пройти мінні поля, своє і чуже. Та якщо у своєму в'юнилися знайомі стежинки-проходи, то на чужому хоч і стояли таблички, які попереджали про небезпеку, міни, проте були понатикані так густо, що, пролазячи між ними, ти щоразу обливався холодним потом. Хто скаже, що це за горбок? На вигляд — кротовище, а зачепи його, так гахне, що й кісточок не зберуть. Сотні протипіхотних мін дрімали під тонким шаром землі, чекаючи своєї години. Ніч була темна. Серце повільно відраховувало секунду за секундою, лякаючись кожного шереху і власного стуку. Гасовський повз попереду — Нечай бачив перед собою підошви його черевиків і підбори із стертими підківками, які раз у раз поблискували. Сам він, підтягуючи гвинтівку, повз на правому боці. Відчував, як терпне нога, наливаючись пудовою вагою, але не міг зупинитися. Була дорога кожна секунда. Десь опівночі вони нарешті дісталися дальніх чагарників і відчули себе у відносній безпеці. У чагарнику можна було полежати, перепочити. Поки що все йшло
