мав звання адмірала. Нечай, Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка перескочили через борт. Хоч як зручно було лежати на м'якому брезенті, але Нечай із задоволенням відчув під ногами землю. А водій уже газував. Розвернувши машину, він погнав її назад, до міста, і за мить вона зникла у хмарі куряви. — Зі мною!.. — коротко сказав капітан-лейтенант вартовому. Вузенька стежечка, протоптана в лободі й кропиві, вела од воріт у глиб садиби до двоповерхового червонуватого цегляного будинку. Будинок мав балкони і криті веранди. — Раніше цей будинок належав Федорову, — сказав капітан-лейтенант. — Був до революції такий письменник. З Купріним дружив, з Буніним, з Горьким… Вони, кажуть, сюди частенько приїжджали. Відпочити, порибалити. Може, чули? — За Федорова не скажу, — відповів Кость Арабаджі, який уже призвичаївся до обстановки. — А Купрін і в нас у Балаклаві бував, мені батя розказував. — Він замовк і підвів очі на капітан-лейтенанта, ніби міркуючи, що це за людина і як треба до неї звертатися. Нарешті відважився спитати: — Чого ви нас сюди привезли, на екскурсію? — Не зовсім, — капітан-лейтенант зжував посмішку. — Час для екскурсій непідходящий. — І ми так думаємо, — втрутився Нечай. — Може, ви нам поясните… — Неодмінно, — перебив його капітан-лейтенант. — Сьогодні ж. Але спочатку… Днювальний! — гукнув він у розчинені двері. Днювальний з боцманською дудкою на грудях вискочив з дверей і клацнув каблуками. — Він вас одведе, — сказав капітан-лейтенант, кивнувши на днювального. — Розташовуйтесь. Кубрик для вас приготували на другому поверсі. У нас тут, треба вам знати, корабельний порядок. Не забули ще, як на кораблях було? Підйом, відбій, усе як положено… — Здорово! — Кость Арабаджі зрадів. Таке життя йому до смаку. Більше капітан- лейтенант не вдавався в подробиці. Зиркнувши на годинника, він сказав: — Обід за сорок хвилин. Прошу не запізнюватись. Зустрінемося в кают-компанії. Кімнатка, яку капітан-лейтенант любовно назвав кубриком, виходила вікнами в занедбаний сад. Залізні койки, що стояли під стінами, були застелені — не причепишся. Кость Арабаджі з розгону упав на найближчу койку, як падають у воду. Розкіш!.. Ще вчора він навіть мріяти не смів про чисті простирадла. То чи варто думати про завтрашній день! Лежи, втішайся… А там — обід із двох страв, не менше, і не з котелка, а з тарілок, і знову відпочинок. Відсипайся, не трать даремно часу. Кажуть же: солдат спить, а служба йде. За тебе начальство думає… — А от мені… Щось мені це не подобається, — мовив Сеня-Сенечка, обережно сідаючи на вільну койку. — Чи це госпіталь для нервових, чи санаторій. Одразу не розбереш… — Менше думай, браток. Хай коні думають, у них великі голови, — відповів Кость Арабаджі, перевертаючись на спину. — Я правильно кажу, Нечай? Треба жити, насолоджуючись кожною хвилиною, жити на повну котушку, а не мучити себе нескінченними «Як?» і «Чому?» Є розумники, які хочуть до всього докопатися, дійти своїм розумом. Але він, Кость Арабаджі, не належить до них. Людині дано одне життя. Це не означає, звичайно, що треба за нього чіплятися будь-якою ціною. Він, слава аллаху, боягузом ніколи не був. Але й продешевити було б нерозумно. Що, хіба не так? Сидячи навпочіпки, Нечай запихав свій речовий мішок у тумбочку. Він озирнувся. Двері з грюкотом розчинилися, і на порозі виріс здоровил о-матрос із світлими рудуватими вусиками на вилицюватому обличчі. — З прибуттям!.. — пробасив матрос і розвів руки, ніби хотів обняти і Нечая, і Сеню-Сенечку, і Костя Арабаджі разом з їхніми тумбочками і койками. — Будьмо знайомі. Троян, старшина другої статті. А в миру просто — Гришка, Григорій… Він ступив крок уперед, і в кімнаті одразу стало тісно, а коли до неї ввалилися його дружки, що стояли у нього за спиною, вона одразу стала задушливим корабельним відсіком. Хто осідлав стілець, а хто забрався на підвіконня. Троян і четверо його друзів, як виявилося, прибули учора ввечері і ще не встигли оглядітися як слід. Звідки прибули? Троян підморгнув: про це, як то кажуть, історія умовчує, їх попередили, щоб не патякали зайвого. Хто? Звісно, капітан-лейтенант, а хто ж іще?.. — Годі брехати, Грицю, — озвався веснянкуватий матрос у тільнику з закачаними рукавами. — Тут усі свої. А ви звідки, хлопці? — він повернувся до Костя Арабаджі, який уже сидів на койці. — З першого полка. Розвідники. А до цього… — Підходяща анкета, — кивнув веснянкуватий і взявся руками в боки. — Ну, а ми — діти лейтенанта Гранта. Мабуть, чули про такого? На Костю, однак, його хизування не справило враження. — За кого ти мене маєш? — спитав він, образившись. — Думаєш, я про дітей капітана Гранта не читав? Грамотний… Його слова заглушив голосний регіт. У Трояна аж виступили сльози. А веснянкуватий упав на койку. — Доконав!.. — веснянкуватий матрос аж за живота брався. — До чого тут Жюль Верн? Ми із загону Гранта Казар'яна. — Лейтенанта Гранта Казар'яна, — уточнив Троян. — Розвідники. Он вони які! Нечай зацікавлено подивився на Трояна. Він, звісно, чув про цих відчайдушних хлопців Про них розповідали чудеса. Казали навіть, що в їхньому загоні є нібито й дівчата… — Тільки одна, Ганнуся, — відповів Троян. — Але ми її і на сотню хлопців не проміняли б. Ганнуся!.. Почувши це ім'я, Нечай здригнувся. Але він одразу ж подумав, що це, звичайно, якась інша Ганнуся, і заспокоївся. Звідки він міг знати, що то була саме його Ганнуся? А Троян уже розповідав, як їх учора підняли по тривозі. Думали, нове завдання. А їм кажуть збирайтеся. Не всім, звичайно, а тільки п'ятьом. Ну, і повезли їх через усе місто… А загін лишився на Татарці. Хлопці зараз відпочивають. А може, і в тил уже пішли, хіба узнаєш? Капітан-лейтенант відбувається жартами. А з другого, що в кепочці, взагалі слова не витягнеш. — Я на твоєму місці збігав би до них, — сказав Нечай, звертаючись до Трояна. — За три години обернувся б. — У
Вы читаете Чорнi дияволи
