шерстяні панчохи і стоптане взуття, схоже на постоли. Більше нічого в курені не було. Виглянувши, Нечай покликав Сеню- Сенечку. Треба було порадитись, що робити далі. Горщик з юшкою ще зберігав тепло вогнища, яке було затоптане. Присок, що лишився на місці вогнища, був м'який, не встиг іще прохолонути. Нечай розгріб його руками і побачив червону вуглинку… Вогнище дотлівало. — Треба забиратися звідси, — сказав Нечай. — Я певен, що за куренем ведуться спостереження. Нас, мабуть, проґавили. Але неодмінно помітять. Вони сюди знову навідаються, ось побачиш. — Забиратися? А куди? — спитав Шкляр. На це запитання не так просто було відповісти. В такому вигляді далеко вони не зайдуть. Хоча б у старого знайти якусь поганеньку одежину!.. Але в курені порожньо. А кожуха, що лежить біля входу, на себе не надінеш. У ньому тільки дітлахів лякати. Вони сиділи мовчки, думаючи про одне й те ж саме. Лишатися в курені було ризиковано. Ті, що забрали старого, з хвилини на хвилину могли з'явитися знову. А що, як вони засіли за огорожею? Сидять і чекають. Досить їм вийти з куреня, як тоді… — Дурниці. Там нікого немає. Вони б нас давно вже схопили, — сказав Нечай. — І справді… — Шкляр сів на матрац, обхопив коліна руками. Куди піти? А час збігав. У них не було навіть годинника. Тріщання мотоцикла, що скотився з гори, примусило Нечая здригнутися. Невже зупиниться? Тоді — кінець. Але ні, мотоцикл знову проторохтів поряд. Німці чи болгарські жандарми патрулювали дорогу. Мине хвилин з тридцять, і вони знову проїдуть. І знову. Так що на дорозі краще не з'являтись. Тоді, може, піти в гори? У курені було тепло й затишно. Нечай зігрівся, розм'як. Подумав: «Будь, що буде, двом смертям не бувати…» Завдання виконано. Так що совість у них із Шклярем чиста. Йому захотілося лягти на матрац і ні про що більше не думати. Він тільки тепер відчув, що смертельно стомився. Хіба не однаково, де зустріти ворогів? Живим він їм у руки не дасться. Поки в нього є ніж, поки в нього є сила… Він сказав про це Шкляреві. Йти нікуди. Але Сеня-Сенечка запротестував. Він не згоден. — Треба виглянути на дорогу, — сказав він. Ще не вистачало, щоб він почав запевняти, ніби люди — скрізь люди. Нечай насупився, спохмурнів, найпростіше — підняти лапки догори. Він сам знає, що болгари теж слов'яни, але вони не можуть довіритися першому зустрічному. — Дивак, — сказав Сеня-Сенечка. — Я живим у руки теж не дамся. А втім, як знаєш… — Добре, ходімо, — мовив Нечай. Він визирнув і прислухався. Нікого!.. Навіть вітер начебто стих. Тоді він щодуху побіг до огорожі й заліг. За огорожею невиразно біліла дорога. — Ну, що? — Сеня-Сенечка за хвилину упав поряд. — Нікого? У тишу несподівано ввірвалося тріщання мотоцикла. Вискочивши з-за повороту, він покотився дорогою. Мотор вдоволено гуркотів, дорога круто збігала вниз. За кермом і в колясці сиділо двоє солдатів у касках. — Німці, — сказав Нечай, коли мотоцикл зник з очей. У роті в нього пересохло, язик задерев'янів. — Вони скоро повернуться. Хвилин через тридцять, якщо не раніше. — Ти гадаєш, це вони проїжджали? А що, коли є й інші? Темно… — Ті самі, я примітив. Дорога невиразно біліла в темряві. Ні каменя, ні вибоїни, окові ні за що зачепитися. Що ж його робити? Камінням німців не закидаєш, у них автомати. Становище!.. Нечай подивився на Сеню-Сенечку. Той дихав шумно, із свистом, а потім зненацька затаїв дух. Куди він дивиться? Нечай підвів голову. І одразу, відчувши на своєму плечі руку друга, пригнувся. — Лежи, — сказав Сеня- Сенечка ледь чутно. Мотоциклісти вже поверталися. Невже минуло тридцять хвилин?.. Час ніби зупинився. Нечай так міцно стискав рукоятку ножа, що заніміли пальці. Долоня мовби прикипіла до колодочки — не відірвати, їдуть!.. Він почув надсадний гуркіт мотора, що захлинався, і його серце закалатало йому в такт. Тонкий світлий промінь ковзнув по листю над його головою, по огорожі, й одразу погас. Це мотоцикл Вигулькнув з-за повороту. 
Коли він проїхав мимо, Нечая обдало запахом бензину і відпрацьованих газів. Та що це? Мотор заглух. Мотоцикл зупинився за якихось двадцять кроків від того місця, де вони лежали. Помітили, гади! Тепер почнуть стріляти!.. Німець, що сидів за кермом, устав. Та, замість того щоб прикласти автомат до живота, він його зняв, відклав набік, і схилившись почав длубатись у моторі. Роздумувати не було часу. Сеня-Сенечка поповз кюветом, і Нечай, намагаючись не дихати, рушив за ним. Підхопилися разом, водночас. Йому попався недолугий, миршавий німець. Нечай навалився на нього, приголомшив і, витягши з коляски, поволік за ноги вбік. Голова німця стукала по камінню. Побачивши, що він опритомнів, Нечай замахнувся трофейним автоматом. Німець затих. Нечай оглянувся. Сеня-Сенечка все ще ніяк не міг упоратись з другим німцем — вони качалися по землі, і Нечай поспішив Шкляреві на допомогу. Але спізнився. Коли він підбіг до них, Сеня-Сенечка вже підвівся з землі і, важко дихаючи, мовив: — Цей готовий!.. Тоді Нечай кинувся до мотоцикла, щоб спробувати завести мотор. Треба якомога швидше втекти звідси. Але Сеня-Сенечка зупинив його. — Ти куди? Допоможи… Він уже вирішив. Німців двоє? Їх теж двоє. Невже не зрозуміло? Удвох вони стягли з німця чоботи, скинули мундир. Від німця несло потом — чужий їдкий запах бив у ніс. Потім заходилися біля другого німця. — Одягайся, — сказав Шкляр Нечаєві. — Та швидше. Нечай захапався. Руки не слухалися. Що, чоботи великі? Дарма, зійде… А мундир він застебне пізніше. Схопивши ремінь, що валявся на землі, він підбіг до Шкляра, який уже заводив мотор. Сеня-Сенечка діяв швидко, рішуче. Мотор почав чхати. Молодчина! У нього всяке діло горить у руках. Недаремно сам Микола Сергійович шанобливо називав його Семеном Семеновичем. — Підштовхни, — попросив Сеня-Сенечка. — Зараз заведеться. Коли мотор запрацював, збільшуючи оберти, вони поклали обох німців у
Вы читаете Чорнi дияволи
