коляску. Сеня-Сенечка поклав руки на кермо, а Нечай сів позаду, притиснувшись до його спини. У вухах засвистів вітер.
Небо над морем повільно зеленіло, оголивши пустельний горизонт, і Нечай із завмираючим серцем подумав, що десь там, далеко- далеко, лежить під сонцем його рідна земля, тоді як над ним, над цією гірською дорогою і високим скелястим берегом, порослим ялицями та сосняком, усе ще висить глупа ніч. Мотоцикл пожирав кілометр за кілометром. Шкляр пильно вдивлявся в дорогу, обмацував поглядом кожну огорожу, кожне деревце, кожний кущ, що летіли їм назустріч. Небезпека могла чатувати скрізь. Вона, здавалося, була розлита в холодному повітрі. Дорога вела до міста. Вона петляла. Мотоцикл прогуркотів дерев'яним настилом якогось містка, що висів над гірською річечкою, промчав повз глуху монастирську стіну. За ним, повільно спадаючи, клубочилася срібляста пилюка. Звичайно, було спокусливо хвацько домчати до самого міста. Та про це не могло бути й мови. Німці патрулювали всі ділянки дороги. І мотоцикла з німцями треба було якнайшвидше позбутися. І навіть до того, як зовсім розвидніє. Шкляр загальмував. Він, здавалося, думав про те саме. Вимкнувши мотор, він скочив на землю. Мотоцикл стояв над урвищем. Внизу громадилося каміння. Урвище було глибоке. На Нечая війнуло вогкістю. — Підштовхнуть? — Зачекай, — сказав Сеня-Сенечка і зазирнув у коляску. Під брезентовим мішком він знайшов солдатські пілотки і фляги. Що ж, знадобляться. По місту солдати в касках не розгулюють, правда? А їм треба в місто. І вони нічим не повинні відрізнятися од інших німецьких солдатів, які у вільний час швендяють вулицями, зазираючи в крамнички і шинки. Автомати їм ні до чого. — Автоматів жаль, — сказав Нечай. — А фляги? — Фляги ще знадобляться, — відповів Сеня- Сенечка. — Ну, берись… Вони підкотили мотоцикл до урвища і штовхнули вниз разом з німцями. Мотоцикл кілька разів перевернувся в повітрі і зник у безодні. — Усе… — Нечай випростався, витер пілоткою змокріле чоло. Засунувши руку в кишеню, намацав пачку сигарет. — Тепер можна й закурити, — погодився Сеня-Сенечка. — А мій німець, мабуть, був некурящий. Давай сядемо он там… — Він показав на облицьований каменем фонтанчик. Вода з його труби дзвінко спадала в дерев'яне корито, з нього, певно, напували худобу. Коли Нечай підставив голову під холодний струмінь, Сеня-Сенечка спитав: — Ну як? — Холодна… — відповів Нечай.
Дорога була безлюдна. Над нею нависало громаддя лісу. Нечай і Шкляр видерлись по камінню і заглибилися в лісову гущавину. Там було волого й темно. Верхівки дерев ще чіплялися за ніч…
Розділ десятий
ЧОТИРИ ДОБИ
Піднялося сонце, і туман із сірих ущелин поповз до моря. Стало видно скелі, вкриті червонуватим мохом; із моря, що маслянисто блищало далеко внизу, повіяв теплий вітрець, який пряно пахнув спекотливим півднем — солодкою напівтемрявою кав'ярень, горіховою халвою і фініками — запахами, які Нечай пам'ятав з дитинства. Незабаром верхівки сосон яскраво заполум'яніли. Нечаєві хотілося їсти. Він уже шкодував, що не доторкнувся до квасоляної юшки, яку вони знайшли в курені. Сюди б тепер той горщик. Та він відігнав цю думку. Краще не думати про їжу, краще не думати. Але перекинутий чорний горщик і далі стояв у нього перед очима. Минуло ще кілька годин. Плутаючи гірськими стежками, Нечай і Сеня-Сенечка напали на самотню лісову хатину. Впевнившись, що навколо тихо, Нечай зазирнув у віконце і обережно постукав. Ніякої відповіді. Тоді він покликав Сеню-Сенечку, який стояв за деревом, і той, підбігши до дверей, наліг на них з такою силою, що защіпка вискочила з іржавої скоби. Хатина як хатина… У ній було чисто, прибрано. Вздовж стін — полиці з посудом. Біля дверей на гаках висіли мідні казани. В кутку ліжко застелене білою ковдрою з козячої шерсті. Та все вкривала пилюка, з чого можна було зробити висновок, що в хатині не жили і навідувалися сюди рідко. А через те й не було тут нічого їстівного. Нечай так стомився, що опустився на стілець. Дерев'яний стіл був чисто вишкребений. Над ним на довгих ланцюжках висіла гасова лампа. Із каламутних вікон лилося похмуре лілове світло. Що робити?.. Залишатися в лісі — дуже ризиковано. Німці от-от почнуть його прочісувати. Вони, очевидно, вже спохватилися… Тоді, може, спуститися до дороги? І це небезпечно. Та іншого виходу в них не було. Тільки так вони дістануться до міста.
