людину!.. А ось і вулиця Пастера, його вулиця. Він наддав ходи, майже побіг. Коли він опинився в напівтемному парадному, йому сумно усміхнулась однорука Венера, що стояла в напівкруглій ніші. Там, де раніше стримів недокурок, темніла пляма. Здавалось, у Венери прокушена губа. Нечай знав у цьому парадному кожну кольорову шибочку. Його рука лягла на поручні. По цих дубових поручнях він з'їжджав у дитинстві. Він ковзав униз із запаху в запах. На третьому поверсі пахло юшкою, на другому смаженими бичками, на першому — цибулею. Ці запахи були стійкі, міцні. А тепер на всіх поверхах сумно пахло вапном і пилюкою. Нечай зрозумів, що будинок напівспустілий. Дзвоник був на місці. Нечай зупинився перед високими двостулковими дверима. Відчинила йому сусідка — він почув шурхіт її сукні. «Петрусь!..» — вона кинулася йому на шию і довго по-жіночому схлипувала під його шорсткою рукою. — «Петрусь!..» Він насилу заспокоїв її. — Якби твоя мама знала!.. — Де вона? — Нечай не почув свого голосу. — Поїхала. Хіба ти не знаєш?.. Ну, звичайно, ти не міг знати. Вони позавчора поїхали. Тепер усі їдуть, я одна зосталася. А ти… Чого ж ми стоїмо? Проходь… Вона взяла його за руку і повела в свою кімнатку, заставлену незграбними меблями, яких вистачило б на три таких кімнатки, і Нечай протиснувся між буфетом і етажеркою до столу. — Та ти сідай, Петрусю. Зараз я тобі все розповім, усе… Стіл був накритий клейонкою. На ньому стояли емальований чайник і каструля із вичахлою пшоняною кашею. Вона змахнула фартухом зі столу хлібні кришки, дістала з буфета банку торішнього вишневого варення, яке — вона це добре пам'ятала, — він дуже любив колись, поклала на плетену хлібницю свою черству пайку і, сівши навпроти Нечая, заторохтіла про себе, про його матір, про сестричку («Вона стала такою красунею, що ти її не впізнаєш!..»), про мешканців із сьомої квартири, які сидять на чемоданах, про повітряні нальоти — щоночі бомблять, кляті, — а Нечай, слухаючи, машинально їв варення столовою ложкою. Спізнився!.. Позавчора він би ще застав своїх. Та коли подумав про те, що вони вже в безпеці, відлягло од серця. — Я оце щойно повернулася з чергування, — сказала сусідка. — Добу чергувала. Добре, що ти мене застав. Він згадав, що сусідка працює на телефонній станції. Через те й не виїхала. А втім, дітей же в неї немає. — Правда, що наші не здадуть Одесу? Нечай уже не вперше чув це запитання. Що він міг відповісти? Не повинні здати, не можуть здати. Для того вони й прибули сьогодні. Він, Кость Арабаджі й інші — Правда, — сказав він переконано, впевнено. — І я так думаю. Але твоїм я сама порадила… Важко їм було. Мати зовсім не спала. Сам знаєш, яке в неї серце. Ми домовилися: якщо від тебе прийде лист, я перешлю їй. У Баку. Там у вас якісь родичі… Адресу вона залишила. Нечай кивнув. Адресу він знає. — А ваші ключі у мене. Візьмеш? — Навіщо? Мені скоро йти… Не знаю, чи зможу ще раз вирватися. Нас першої-ліпшої хвилини можуть відправити на фронт. А там… — Може, тобі щось треба? Я відчиню… — У мене все є. — Рушник чи хусточку? — вона прохально дивилася на нього. — Я відчиню.. Діставши з шухляди в'язку ключів, вона вийшла в коридор, і Нечай, робити нічого, рушив за нею. Знайомо скрипнули і відчинилися двері. Солом'яні штори були опущені, і сусідка ввімкнула світло. Нічого не змінилося!.. На буфеті стояв чайний сервіз. «Синопський бій», матрьошка, салфетки на поличках… Усе на своєму місці. Було таке відчуття, ніби мати і сестричка виїхали на дачу. Тільки годинник зупинився. І ще: батьків письмовий стіл припав пилом. Раніше цього ніколи не було. Бронзовий чорнильний прибор, старий шкіряний бювар… Із теракотової китайської вазочки стирчали прокурені батькові люльки. Нечай знав їх усі. Кожна люлька мала свою історію. Оцю, казав батько, йому подарував якийсь англійський капітан… Нечай покрутив її в руках, а потім, повагавшись якусь мить, поклав у кишеню. На пам'ять. Можна було йти. Він востаннє обвів очима кімнату, ніби намагаючись зберегти її в своїй пам'яті назавжди. З шовковим абажуром, з кріслом-качалкою, з бронзовими чорнильницями… — Господи, я зовсім забула, — сусідка сплеснула долонями. — Тебе якийсь моряк питав. Немолодий уже, з нашивками. Учора… Тут, каже, проживає Петро Нечай? Мені він сам потрібний, спортсмен Нечай… Ну, я йому й сказала, що ти в Севастополі служиш. Він і записав. Ти не сердишся? — Моряк? Не знаю… — Я його теж ніколи не бачила. Мабуть, приїжджий. Сказав, що неодмінно розшукає тебе, що ти йому потрібен. Сам розумієш, розпитувати було незручно… Сусідка хотіла дати йому банку варення, але Нечай одмовився. Ніколи буде чаювати. А їй знадобиться, він знає, що в місті сутужно з продуктами… Тоді сусідка притягла його голову до себе, поцілувала в лоб і, схлипнувши, відштовхнула. Йди!.. І він пішов. У нього ще залишилося багато часу. Зайти до знайомих? Спробувати розшукати друзів?.. Але всі його друзі були в армії. Тоді, може, просто поблукати містом? Якусь мить він стояв у задумі, а потім невесело кивнув однорукій Венері і вийшов на вулицю. Його потягло в загін. Там тепер його домівка, його близькі, його друзі. І так буде аж до кінця війни, до останнього пострілу. Йому було двадцять років, і йому здавалося, що вбити можуть кого завгодно, тільки не його, Петра Нечая. Тоді він ще був упевнений у своєму безсмерті.
Загін виступив уранці. Над колоною коливалися багнети. Тили? Обози? Кожний був сам собі інтендант. Скатка, протигаз, фляга, мала саперна лопатка — усе з тобою. У кого гвинтівка, а в кого «дегтяр», до якого належиться десять повних дисків. Є і по три гранати-«лимонки» на брата, чого ж іще треба? — Персональні танки вам вручать уже на передовій, — пообіцяв Гасовський. — Мені б краще гармату в особисте користування, товаришу лейтенант, — у тон йому сказав Кость Арабаджі і
