- Ах ти, сволото бандерівська! Проявила таки свою справжню сутність! - тихо вимовив Зарізович, прочитавши все написане, а потім порвав листа й кинув його на підлогу. - Завтра можеш в театр не приходити! А з приводу усього тобою написаного, скажу одне - ти крупно чогось не розумієш, хлопче! Не все так просто в цьому житті! Увесь твій молодіжний запал незабаром пройде, і ти побачиш усю правду життя. Та пізно буде.
На цих словах до кабінету увірвався Боря Маргуліс, прикладаючи до роз'юшеної губи хустинку, і щосили вигукнув:
- Кличте міліцію! Цей п'яний покидьок напав на мене і завдав мені тілесних ушкоджень!
І в ту ж саму мить я зірвався зі стільця і кинувся на нього. І це стало моєю стратегічною помилкою, бо замість тримати себе у руках і послідовно, наче на Нюрнбергському процесі, продовжувати звинувачувати Зарізовича у всіх гріхах проти людства, людяності, честі, правди та держави Україна, а наприкінці своєї промови зі словами «Подавіться вашими юдиними грошима» кинути йому театральним жестом в обличчя залишок преміальних грошей, я не втримався від бажання копнути ногою Борю Маргуліса, і це зламало увесь мій план.
Проте Боря якось так вдало відскочив убік, і я промахнувся. Бін товстим своїм задом налетів на етажерку, з якої гепнула на підлогу старовинна ваза. І знову пролунав його відразливий вереск: «Люся, викликайте міліцію!», дзенькіт розбитої порцеляни, зойки Люсі, Зарізовича і Діми Марченка, які намагалися відтягти мене від Борі, до якого я намагався сягнути руками й ногами.
Що було далі, пам'ятаю погано. Пам'ятаю, замість красивого аргументованого «Нюрнберзького процесу», я банально і по-хамські лаяв Зарізовича, обзиваючи його старим жидом і москальським запроданцем, кляв усіх підорів світу разом з Біктюком, Оскаром Уайльдом, Петром Чайковським, Енді Ворхолом, Елтоном Джоном, Нурієвим-Баришніковим разом узятими, але найбільше лаяв того нашого вітчизняного підора Мутного, що замутив усю ту катавасію.
Пам'ятаю, таки кинув Зарізовичу в морду ті три тисячі ку-поно-карбованців, що лишалися у кишені, вигукнувши при тому не горде і шляхетне «Подавіться юдиними грошима», а зовсім хамське і безглузде: «Заткніть собі в сраку свої жидівські гроші!», та й до того полетіли вони якось некрасиво, не тугим жмутком, як мені хотілося, а якимось неефектним віялом. А коли Зарізович нагадав Люсі, щоб вона сповістила охорону, аби більше мене до театру не пускали, я цілком природно обурився: «Дивися, старе жидівське хуйло, щоб народ України тебе не звільнив з посади худрука!»
По тих словах мене під білі рученьки вивели з кабінету, бо народу на нашу сварку збіглася тьма і почали хором з'ясовувати нагальне питання: «Що робити із сьогоднішньою виставою?». Усі як один зійшлися на думці, що роль глухонімого Бертрана я таки зіграти зможу, бо, не дивлячись на неадекватну поведінку і стан афекту, іншого актора на обрії не спостерігалося, а виставу зривати було негарно, бо народу набився повен зал.
- Ходімо переодягатися, - взяв мене під руку Микола Кучер і повів до гримерки.
Дорогою він шепоче мені на вухо:
- Нащо ти це зробив, малий паскуднику? Ти ж занапастив усе своє життя! Тебе ж виженуть з театру! А у тебе ж родина, дитина... Е-е-ех, що ти наробив, дурню!
Я ж слухняно йду собі поруч з ним і, опустивши голову, мовчу, мов той впертий бичок. А що мені казати? Я вже, здається, і так сьогодні багато чого наговорив! З мене досить!
У гримерці він допомагає мені переодягнутися. Звучить вже не знаю який істеричний залаштунковий дзвінок і вкрай схвильований голос Йосипа Абрамовича запрошує всіх артистів, задіяних у першому акті, спускатися на сцену. На годиннику
