Півгодини тому мене привезли додому мої батьки, визволивши з міліцейської буцегарні, куди я потрапив через те, що на станції метро «Хрещатик» став посеред підземного переходу і заспівав: «Ой у лузі червона калина!», а потім декілька разів голосно вигукнув: «Геть жидів, москалів, підарасів, продажних хохлів, комуністів, фашистів, совкових довбойобів та інших мудаків! Хай живе вільна Україна!». Менти були зі мною згодні, але все одно замели до відділку, бо я був геть п'яний, а грошей відкупитися не мав. Дорогою в автівці мама плакала.
«Боже великий, єди-и-и-и-иний, Нам Україну храни!» -удруге награє «Промінь» за нашими спинами нічні позивні.
«Ну, як же жити далі? - питаю я у дружини, стискаючи кулаки й зуби, аби й собі не заплакати. - Як виховувати й чим годувати дитину, як дивитися їй в очі, коли навколо самий тлін, і мерзота запустіння, і повна безпорадність, бо я своєю чесною працею не можу заробити більше, ніж коштує один лобстер, що його за своєю вечерею з'їдає московський піп? Ну як же жити далі з усвідомленням того, що навіть маючи власну державу ти в ній почуваєшся вигнанцем, якоюсь бандерівською покруччю, з якою треба боротися і яку треба нищити, випалювати й душити, бо вона, бач, не хоче жити у «совку», а рветься до модерної Європи?».
«Нічого, мій рідненький, якось то воно буде, - заспокоює мене дружина, - бо не посилає Бог ані людині, ані Державі,
випробовувань більше аніж вона може винести. Треба просто чесно жити й боротися. Перемелеться - мука буде. Переплавиться - криця стане».
«Боже великий, єди-и-иний...» - утретє лунають позивні за нашими спинами й уриваються на самому початку, так і не дійшовши до фінального димінуендо. Червоний радіоприймач «Маяк» завмирає і починає тихенько шипіти. Це означає - місцевий час нуль годин нуль-нуль хвилин. Радіотрансляційна мережа припинила свою роботу. Почалася нова доба.
«Нам Україну хра-ни-и-и-и-и...» - доспівує дружина слова одного з національних гімнів і, погладжуючи мене по голові вже котрий раз, промовляє: - Не хвилюйся, мій рідненький, якось то воно буде...».
- Буде? - перепитую я її, піднімаючи голову з рук.
- Буде! - твердо і впевнено відказує вона, і мені стає легше.
- Буде! - проказую сам до себе і розправляю плечі.
На кухні панує тиша.
Глава перша
Антін Мухарський
ДОБА
СПОВІДЬ МОЛОДОГО «БАНДЕРІВЦЯ»
