Тим часом до нас підбігли артисти й почали рознімати кубло, де перемішалися і плед сера Арчибальда, і коньячний бокал сера Арчибальда, і інвалідний візок сера Арчибальда, та й самі обидва сери Арчибальди разом узяті.
Старого Протасова, який вже не говорив, а лише гарчав, різко хапаючи ротом повітря, вмостили у візок, накрили ноги пледом і спробували дати у руки коньячний бокал, який мусів випадати з його безживної руки наприкінці акту. Але старий не втримав той бокал, і він покотився підлогою. А після того він затих, впавши головою на груди. Проте цього у загальній толоці ніхто не помітив. І тільки коли реквізиторка повторила свою спробу і знову намагалася вкласти в його руку бокал, вона зрозуміла, що старий не дихає.
«Він помер!» - відскочила вона від візка з придушений зойком, але її майже ніхто не почув. Всі з подивом дивилися на жовтогарячу канарку, що раптом, незрозуміло звідки, ви-порхнула на сцену й літала, шукаючи виходу.
Але вистава мусила тривати. Часу на те, щоб замінити в інвалідному візку мертвого артиста на живого, нам доля не дала, і я, ухопившись за ручки візка, викотив його на сцену.
Артисти спершу з подивом, а потім і з жахом дивилися на мертвого Протасова, якого я штовхав перед собою. Вони якось викручувалися з репліками, самі собі відповідаючи на питання, які за текстом мусів ставити їм сер Арчибальд, і дійство з гріхом навпіл тривало.
Публіка ж, здається, нічого не побачила й нічого не зрозуміла. Сиділа й тупо споживала все, що їй пропонували. На нас з мертвим Протасовим у візку дивилися тисячі очей із залу і сотні з-за лаштунків, бо чутка про те, що народний артист вмер просто на сцені, миттю розповсюдилася театром, і всі -декоратори, реквізитори, костюмери, гримери, монтувальники сцени, пожежники й навіть сам Зарізович, відразливу пику якого я помітив біля режисерського пульта, усі були тут і дивилися за цим теургічним дійством, як живий молодий артист катає у візку старого мертвого артиста і, погодьтеся, щось глибоко символічне було в цьому видовищі.
І сталося мені у той момент дежавю. І здалося мені, що все, що відбувалося зі мною у ту мить, вже колись було. Життя і смерть, ницість і гордість, гідність і зрада, дух і духовне каліцтво, а головне, тисячі хижих колючих поглядів, зосереджених на мені, - все це я колись уже відчував і бачив. І тут я згадав! Ну, точно! Це було зі мною сьогодні, уві сні. Коли наснилася мені Золота піраміда Духу, у глибині якої ховалися зграї хижих пацюків і дикобразів, що дивилися на мене своїми колючими хижими оченятами. І так глибоко мене вразило це відчуття, що я навіть мугикнув щось собі під носа, незважаючи на те, що грав глухонімого.
А ще кажуть, що коли з людиною трапляються подібні дежавю, то у такий спосіб Бог ніби каже людині, що вона знаходиться на своєму шляху. Значить усе в порядку! Я на своєму місці і йду своїм і тільки своїм шляхом! Отакий знак подали мені тоді небеса, і я його зрозумів! Небеса чекали від мене ОСТАННЬОГО ВЧИНКУ!
Тим часом перша дія невпинно наближалася до своєї розв'язки. І ось настав нарешті момент, коли з-за лаштунків у чорній масці з пістолетом навперейми з'явився убивця сера Арчибальда, якого грав вже добре знайомий вам Діма Марченко, і рушив у наш бік. Виконуючи необхідну мізансцену, я розвернув мертвого Протасова обличчям у глибину сцени і приготувався до пострілу, а потім і до безмовного монологу розпачу, який мусів зіграти на авансцені перед закриттям завіси.
Однак, коли Діма, зайнявши необхідну позицію навпроти сера Арчибальда, натиснув на гачок звичайного стартового пістолету, то замість пострілу прозвучав який сухий «пшик». Він натиснув ще раз, потім ще і ще, а вже потім за лаштунками почувся придушений зойк. То зойкнув випусковий режисер Йосип Дрюкер, який відповідав за постріл, але через увесь отой кавардак перед виставою, забув зарядити пістолет капселями. Публіка в залі заворушилася.
