- А хто там у візку, я щось погано бачу? - тремтячим голосом запитав у медсестри.
- Та, здається, Кучер, - відказала вона, примруживши підсліпуваті очі.
- Покидьок, потвора... Задушу суку-у-у-у, - прохрипів з останніх сил народний артист і, випростав уперед руку, ніби бажаючи ухопити за горло ненависного конкурента.
- Тихше, тихше, - Ганна Давидівна всадила його на довгу дерев'яну лаву, що стояла за лаштунками, аж тут до них підбіг і Дрюкер.
- Сергію Петровичу, ну, де ж ви були?
- Якого біса випустили на сцену Кучера? - крізь зуби процідив умираючий народний артист.
Від такого несправедливого, ба й навіть дурного звинувачення Йосипа Абрамовича аж пересмикнуло.
- А що я мав робити? Переривати виставу, дочікуючись вас? Тю! Оце так заяви! - і, ображено фиркнувши, побіг у своїх справах.
Круги, чорні, зелені, якісь райдужні пливли перед очима у Протасова, і чорне жахливе провалля розверзалося перед ним. Билася, кричала від страху й розпачу канарка у його тілі, шукаючи порятунку, але клітка була ще замкненою. Ганна Давидівна бачила й розуміла, що Протасову стає все гірше й гірше, і потайки попросила пробігаючого повз Дрюкера викликати швидку. Але старий почув це прохання.
- Ніякої швидкої, - захрипів до неї Протасов. - Допоможіть мені піднятися...
- Куди це ви? - вже якось хворобливо-безнадійно спробувала поцікавитися у старця Ганна Давидівна.
- На той бік сцени... Ходімо...
Він зробив над собою останнє зусилля і піднявся з лави. Через кілька хвилин на протилежному кінці сцени він хотів перестріти інвалідний візок, коли його викотять на деякий час за лаштунки і зайняти своє по праву належне місце.
Я ж тим часом, геть п'яний і сумний, катав замотаного в плед Миколу Кучера сценою. Коли ж ми хвилин через двадцять вибралися за лаштунки, і наші очі після яскравого сценічного світла ще призвичаювалися до темряви, відкілясь з боку налетів на Кучера народний артист Протасов і старечою рукою, намагаючись ухопити його за горло, захрипів:
- Задушу суку-у-у-у...
Отак всією своєю масою рухнувши на Миколу, Протасов перекинув візок, і обидва артиста завалилися на підлогу. Виборсуючись зі свого пледа, Микола шипів: «Щоб ти здох, старий хрич!», а йому у відповідь чулося протасове гарчання: «Задушу суку-у-у-у!».
Це був останній бій народного артиста, у який він йшов за свого життя. Він бився до останнього, як до останнього билася й чіплялася за життя ціла епоха, яку він собою уособлював. І щось було горде в тому старечому бажанні триматися за життя, і це бажання викликало повагу, недивлячись на те, що хвилини цього життя, як і цілої епохи, вже були злічені.
