Дванадцять стільців. Золоте теля

карбованець сімдесят п'ять копійок. Гербові марки були віднесені на рахунок виконавця роботи. Віктор Михайлович підняв і поніс ворота, як Самсон. У майстерні він з ентузіазмом узявся до роботи. Два дні пішло на розклепування воріт. Розібрано їх на складові частини. Чавунні завитки лежали в дитячій колясочці; залізні штанги та списи складено під верстат. Ще кілька день пішло на огляд ушкоджень. А потім у місті сталася велика неприємність: на Дров'яній лопнула магістральна водопровідна труба, і Віктор Михайлович решту тижня провів на місці аварії, іронічно посміхаючись, покрикуючи на робітників і щохвилини заглядаючи в провалину. Коли організаторський запал Віктора Михайловича трохи вгамувався, він знов підступив до воріт, але було запізно: дворові діти гралися чавунними завитками та списами воріт будинку № 5. Угледівши розгніваного слюсаря, діти з переляку покидали цяцьки і розбіглись. Половини завитків уже не було, і найти їх не пощастило. Після цього випадку Віктор Михайлович зовсім збайдужів до воріт. А в будинку № 5, розчиненому навстіж, відбувалися жахливі події. З горищ крали мокру білизну і одного вечора потягли навіть закипілий у дворі самовар. Віктор Михайлович особисто брав участь у гонитві за злодієм, але злодій, хоч і ніс у витягнутих уперед руках кип'ячий самовар, з бляшаної труби якого било полум'я, біг дуже жваво і, обертаючись назад, шпетив переднього в гонитві Віктора Михайловича нечистими словами. Але найбільш за всіх потерпів двірник будинку № 5. Він утратив свій щонічний заробіток: воріт не було, нічого було відчиняти, і загулялим квартирантам ні за що було віддавати свої гривеники. Спочатку двірник приходив питати, чи скоро будуть зібрані ворота, потім благав Христом-богом, а під кінець почав виголошувати невиразні погрози. Житло-товариство посилало Вікторові Михайловичу листовні нагадування. Справа пахла судом. Становище напружувалось день при дні. Стоячи біля колодязя, ворожка і слюсар-ентузіаст провадили далі розмову. — За наявності відсутності просмолених шпал, — кричав Віктор Михайлович на весь двір, — це буде не трамвай, а лихо саме! — Коли ж все це скінчиться? — сказала Олена Станіславівна. — Живемо як дикуни. — Кінця-краю цьому нема… Овва! Знаєте, кого я сьогодні бачив? Вороб'янінова. Олена Станіславівна прихилилась до колодязя, від здивування так і держачи поперед себе повне відро з водою. — Приходжу я в комунгосп продовжити договір на оренду майстерні, іду коридором. Раптом підходять до мене двоє. Дивлюсь — щось знайоме. Начебто вороб'яніновське обличчя. І питають: «Скажіть, що тут за установа колись була в цьому будинку?» Я кажу, що колись тут була жіноча гімназія, а потім житловідділ. А вам навіщо? — питаю. А вони кажуть «спасибі» і пішли собі далі. Тут я ясно побачив, що це сам Вороб'янінов, тільки без усів. Звідки він тут узявся? І той, другий, з ним був — красень мужчина. Явно колишній офіцер. І тут я подумав… У цю хвилину Віктор Михайлович помітив щось неприємне. Урвавши мову, він схопив свій бідон і швидко сховався за ящик для сміття. У двір повагом увійшов двірник будинку № 5, зупинився біля колодязя і почав оглядати дворові будівлі. Не помітивши ніде Віктора Михайловича, він засумував. — Вітьки-слюсаря знову нема? — спитав він в Олени Станіславівни. — Ах, нічого я не знаю, — сказала ворожка, — нічого я не знаю. І опанована великим хвилюванням, вихлюпуючи воду з відра, вона поквапно пішла до себе. Двірник погладив цементний бік колодязя і попрямував до майстерні. За два кроки від вивіски: ХІД У СЛЮСАРНУ МАЙСТЕРНЮ красувалася вивіска: СЛЮСАРНА МАЙСТЕРНЯ І ЛАГОДЖЕННЯ ПРИМУСІВ під якою висів важкий замок. Двірник ударив ногою в замок і з ненавистю сказав: — У, гангрена! Двірник стояв біля майстерні ще хвилини зо три, наливаючись страшним отруйним гнівом, потім з гуркотом одірвав вивіску, поніс її на середину двору, до колодязя, і, ставши на неї обома ногами, зняв сварку. — Злодюги у вас у домі номер, сім живуть! — галасував двірник. — Сволота всяка! Гадюка семибатюшна! Середню освіту має!.. Що мені ота середня освіта!.. Гангрена проклята!.. У цей час семибатюшна гадюка з середньою освітою сиділа за смітником на бідоні й нудьгувала. З тріскотом розчинялися рами, і з вікон визирали веселі мешканці. З вулиці в двір неквапно входили цікаві. Угледівши аудиторію, двірник розпалився ще дужче. — Слюсар-механік! — вигукнув двірник. — Аристократ собачий! Парламентарні вислови двірник рясно пересипав нецензурними словами, яким віддавав перевагу. Утла жіноча стать, густо обліпивши підвіконня, страшенно обурювалась на двірника, але від вікон не відходила. — Морду розквашу! — скаженів двірник. — Освічений! Коли скандал був у зеніті, прибув міліціонер і мовчки почав тягти скандаліста до району. Міліціонерові допомагали молодці з «Швидкоупаку». Двірник покірно обняв міліціонера за шию і ридма заридав. Небезпека минула. Тоді з- за смітника вискочив знудьгований Віктор Михайлович. Аудиторія зашуміла. — Хам! — закричав Віктор Михайлович услід процесії. — Хам! Я тобі покажу! Мерзота! Двірник за гірким риданням нічого цього не почув. Його несли на руках у відділення. Туди ж, як речовий доказ, потягли вивіску «Слюсарна майстерня і лагодження примусів». Віктор Михайлович ще довго гороїжився. — Високо несуться, сучі сини! — говорив він глядачам. — Хами! — Годі вам, Вікторе Михайловичу! — крикнула з вікна Олена Станіславівна. — Зайдіть до мене на хвилиночку. Вона поставила перед Віктором Михайловичем блюдце компоту і, походжаючи по кімнаті, почала розпитувати. — Та кажу ж вам, що це він, без усів, але він, — своїм звичаєм кричав Віктор Михайлович, — ну от, знаю я його прекрасно! Вороб'янінов, викапаний! — Тихше ви, господи! Навіщо він сюди приїхав, як ви гадаєте? На чорному обличчі Віктора Михайловича склалась іронічна посмішка: — Ну, а як ви гадаєте? — Він посміхнувся з