іще більшою іронією. — У всякому разі не договори ж із більшовиками підписувати. — Ви гадаєте, що йому загрожує небезпека? Запаси іронії, призбирані Віктором Михайловичем за десять років революції, були невичерпні. На обличчі йому заграли серії смішків різноманітної сили і скепсису. — Кому в Радянській Росії не загрожує небезпека, тим паче чоловікові в такому становищі, як Вороб'янінов? Вуса, Олено Станіславівно, дарма не голять. — Його прислали з-за кордону? — спитала Олена Станіславівна, мало не задихнувшись. — Безумовно, — відказав геніальний слюсар. — З якою ж він метою тут? — Не будьте дитиною. — Байдуже. Мені треба його бачити. — А ви знаєте, чим ризикуєте? — Та мені однаково! Після десяти років розлуки я не можу не побачитися з Іполитом Матвійовичем. Їй і справді здалося, що доля розлучила їх тоді, коли вони кохали одне одного. — Благаю вас, найдіть його! Довідайтесь, де він! Ви скрізь буваєте! Вам буде неважко! Перекажіть, що я хочу його бачити. Чуєте? Папуга в червоних підштанках, дрімавши на жердині, перелякався шумної розмови, перевернувся вниз головою і в такій позі завмер. — Олено Станіславівно, — сказав слюсар-механік, підводячись і притискаючи руку до грудей, — я найду його і налагоджу з ним зв'язок. — Може, ви хочете ще компоту? — розчулилась ворожка. Віктор Михайлович з'їв компот, прочитав злобну лекцію про неправильну будову папужої клітки і попрощався з Оленою Станіславівною, порекомендувавши їй держати все в найсуворішім секреті.
Розділ XI
Алфавіт «Дзеркало Життя»
Другого дня компаньйони пересвідчилися, що жити в двірницькій далі незручно. Буркотів Тихін, що зовсім очманів після того, як побачив пана спочатку чорновусим, потім зеленовусим, а під кінець і зовсім без вусів. Спати було ні на чім. У двірницькій стояв запах гнилого кізяка, що струмував від нових валянків Тихона. Старі валянки стояли в кутку і теж повітря не озонували. — Вважаю вечір спогадів закритим, — сказав Остап, — треба переїздити до готелю. Іполит Матвійович здригнувся: — Цього не можна. — Чому? — Там доведеться прописатись. — З паспортом не гаразд? — Та ні, з паспортом усе гаразд, але в місті моє прізвище широко відоме. Піде поголос. Концесіонери замріяно помовчали. — А прізвище Міхельсон вам подобається? — несподівано запитав прекрасний Остап. — Який Міхельсон? Сенатор? — Ні. Член спілки радторгслужбовців. — Я вас не розумію. — Це через брак технічних навичок. Не будьте невинним ягнятком. Бендер витяг із зеленого піджака профспілкову книжку і передав Іполитові Матвійовичу. — Конрад Карлович Міхельсон, сорока восьми років, безпартійний, не одружений, член спілки з тисяча дев'ятсот двадцять першого року, надзвичайно моральна особа, мій добрий знайомий, здається, друг дітей… Але ви можете не дружити з дітьми: цього від вас міліція не зажадає. Іполит Матвійович зашарівся: — Та чи зручно це? — Порівняно з нашою концесією цей вчинок, хоч і передбачений Карним кодексом, проте має невинний характер дитячої гри в панаса. Вороб'янінов все-таки затявся. — Ви ідеаліст, Конраде Карловичу. Вам іще пощастило, а то, уявіть собі, раптом вам довелось би стати яким-небудь Папа-Христозопулом або Зловуновим. Одразу ж дано згоду, і концесіонери, не попрощавшись із Тихоном, вибрались на вулицю. Зупинились вони в мебльованих кімнатах «Сорбонна». Остап переполошив увесь невеликий штат готельної обслуги. Спершу він оглядав номери на сім карбованців, але був невдоволений з їхнього вмеблювання. Оздоблення номерів на п'ять карбованців сподобалось йому більше, але килими були якісь облізлі і обурював запах. У номерах на три карбованці було все гаразд, за винятком картин. — Я не можу жити в одній кімнаті з пейзажами, — сказав Остап. Довелось оселитися в номері за карбованець вісімдесят. Там не було пейзажів, не було килимів, а меблювання було строго додержано: два ліжка і нічний столик. — Стиль кам'яного віку, — схвально зауважив Остап. — А доісторичні тварини в матрацах не водяться? — Як на який сезон, — відказав лукавий коридорний, — якщо, приміром, губернський з'їзд який-небудь, то, звичайно, нема, бо пасажирів буває багато і перед ними роблять генеральну чистку. А іншим часом справді трапляється, що й набігають. Із сусідніх номерів «Лівадія». Того ж дня концесіонери побували в Старкомгоспі, де дістали всі потрібні відомості. Виявилося, що житловідділ був розформований 1921 року і що великий архів його був з'єднаний з архівом Старкомгоспу. До справи взявся великий комбінатор. Надвечір компаньйони вже знали хатню адресу завідувача архіву Варфоломія Коробейникова, колишнього чиновника канцелярії градоначальства, нині службовця конторської праці. Остап прибрався в гарусний жилет, вибив об бильце ліжка піджак, видурив в Іполита Матвійовича карбованець двадцять копійок на представництво й попрямував з візитом до архіваріуса. Іполит Матвійович залишився в «Сорбонні» і, хвилюючись, почав ходити в прогалині поміж двома
