призначено відкриття трамвая? — Він уже відкритий. — Так, так, ми трохи затримались. Добряча натура трапилася. Сила роботи. Захід сонця! А втім, ми і так справимося. Колю! Давай світло! Обертове колесо! Великим планом! Ноги натовпу в русі — великим планом. Людо! Мілочко! Пройдіться! Колю, почали! Почали. Пішли! Ідіть, ідіть, ідіть… Досить… Спасибі. Тепер будемо знімати будівничого. Товариш Треухов? Будь ласка, товаришу Треухов. Ні, не так. У три чверті… От так, оригінальніше, на фоні трамвая… Колю! Почали! Говоріть що-небудь!.. — Ну, мені, єй-єей, так незручно!.. — Чудово!.. Добре!.. Ще говоріть!.. Тепер ви говоріть з першою пасажиркою трамвая… Людо! Увійдіть в рамку. Так. Дихайте глибше: ви схвильовані! Колю! Ноги великим планом!.. Почали!.. Так, так… Велике спасибі… Стоп! З давно тремтячого «фіата» важко зліз Гаврилін і прийшов кликати затриманого друга. Режисер з волохатим адамовим яблуком пожвавішав. — Колю! Сюди! Прекрасний типаж. Робітник! Пасажир трамвая! Дихайте глибше. Ви схвильовані. Ви ще ніколи не їздили трамваєм. Почали! Дихайте! Гаврилін люто засопів. — Чудово!.. Мілочко! Іди сюди! Привіт від комсомолу!.. Дихайте глибше. Ви схвильовані… Так… Чудово. Колю, кінчили. — А трамвай знімати не будете? — запитав Треухов соромливо. — Бачите, — промимрив шкіряний режисер, — умови освітлення не дозволяють. Доведеться покінчити знімання в Москві. Цілую! Кінохроніка блискавично зникла. — Ну, їдьмо, друже, спочивати, — сказав Гаврилін. — Ти що, закурив? — Закурив, — признався Треухов, — не витримав. На сімейному вечорі голодний очманілий від тютюну Треухов випив три чарки горілки і зовсім захмелів. Він цілувався з усіма, і всі його цілували. Він хотів сказати щось особливо приємне своїй дружині, але тільки розсміявся. Потім довго тряс руку Гавриліну і говорив: — Ти дивак! Тобі треба навчитися проектувати залізничні мости! Це чудесна наука. І головне — абсолютно проста. Міст через Гудзон… Через півгодини його розібрало остаточно, і він виголосив філіппіку, спрямовану проти буржуазної преси: — Ці акробати фарсу, ці гієни пера! Ці віртуози ротаційних машин! — вигукував він. Додому його відвезла дружина візником. — Хочу їхати трамваєм, — говорив він дружині, — ну, як ти цього не розумієш? Якщо є трамвай, — отже, ним треба їхати!.. Чому? По-перше, це вигідно…
Полєсов ішов слідом за концесіонерами, довго кріпився і, улучивши хвилину, коли навкруг нікого не було, підійшов до Вороб'янінова. — Добрий вечір, пане Іполите Матвійовичу! — сказав він шанобливо. Вороб'янінову стало якось ніяково. — Не маю честі, — пробурмотів він. Остап висунув праве плече і підійшов до слюсаря-інтелігента. — Ну-ну, — мовив він, — що ви хочете сказати моєму другові? — Вам не слід турбуватися, — зашепотів Полєсов, оглядаючись на всі боки. — Я від Олени Станіславівни… — Що ви кажете? Вона тут? — Тут. І дуже хоче вас бачити. — Навіщо? — запитав Остап. — А ви хто такий? — Я… Ви, Іполите Матвійовичу, не думайте нічого такого. Ви мене не знаєте, але я вас дуже добре пам'ятаю. — Я б хотів зайти до Олени Станіславівни, — нерішуче мовив Вороб'янінов. — Вона дуже і дуже просила вас прийти. — Так, але звідки вона довідалася?.. — Я вас зустрів у коридорі комгоспу і довго думав: знайоме обличчя. Потім пригадав. Ви, Іполите Матвійовичу, ні про що не хвилюйтесь! Усе буде в цілковитій таємниці. — Знайома жінка? — запитав Остап діловито. — Еге, давня знайома… — Тоді, може, зайдемо повечеряємо у давньої знайомої? Я, приміром, страх як хочу жерти, а скрізь позачинювано. — Про мене. — Тоді ходімо. Ведіть нас, таємничий незнайомцю. І Віктор Михайлович прохідними дворами, щохвилини оглядаючись, повів компаньйонів до дому ворожки, в Перелешинський провулок.
Розділ XIV
Союз меча і рала
