Дванадцять стільців. Золоте теля

ворожка. — Зайдіть сюди, до цієї кімнати… А ви, Вікторе Михайловичу, пробачте, але чи не зайдете ви через півгодини? — О! — зауважив Остап. — Перше побачення! Тяжкі хвилини! Дозвольте піти і мені. Ви дозволите з вами, найласкавіший Вікторе Михайловичу? Слюсар затремтів од радості. Обидва пішли в квартиру Полєсова, де Остап, сидячи на уламкові воріт будинку № 5 по Перелешинському провулку, почав розвивати перед очманілим кустарем-одинаком з мотором фантасмагоричні ідеї про порятунок вітчизни. За годину вони повернули і застали стариків цілком розімлілими. — А ви пам'ятаєте, Олено Станіславівно? — говорив Іполит Матвійович. — А ви пам'ятаєте, Іполите Матвійовичу? — говорила Олена Станіславівна. «Здається, настав психологічний момент для вечері», — подумав Остап. І, урвавши Іполита Матвійовича, що згадував вибори в міську управу, сказав: — У Берліні є дуже дивний звичай: там їдять так пізно, що важко зрозуміти, що це — рання вечеря чи пізній обід. Олена Станіславівна стрепенулась, відвела кролячий погляд від Вороб'янінова і потяглась на кухню. — А тепер діяти, діяти і діяти! — сказав Остап, знизивши голос до ступеня цілковитої нелегальності. Він узяв Полєсова за руку. — Стара не підведе? Надійна жінка? Полєсов молитовно склав руки. — Ваше політичне кредо? — Завжди! — захоплено відказав Полєсов. — Ви, сподіваюсь, кириловець? — Так точно. Полєсов випнувся, як струна. — Росія вас не забуде! — ревнув Остап. Іполит Матвійович, держачи в руці солодкий пиріжок, здивовано слухав Остапа, але стримати його було неможливо. Його прорвало. Великий комбінатор почував натхнення, п'янкий стан перед шантажем вище середнього гатунку. Він пройшовся по кімнаті, як барс. У такому збудженому стані застала його Олена Станіславівна, що ледве тягла із кухні самовар. Остап галантно підскочив до неї, взяв самовар і поставив його на стіл. Самовар свиснув. Остап вирішив діяти. — Мадам, — сказав він, — ми щасливі бачити у вашій особі… Він не знав, кого він щасливий бачити в особі Олени Станіславівни. Довелося почати знову. З усіх пишних зворотів царського режиму вертілося в голові тільки якесь «ласкаво повеліти зволив». Але це було не до речі. Тим-то він почав діловито: — Суворий секрет! Державна таємниця! Остап показав рукою на Вороб'якінова. — Хто, по-вашому, цей могутній старик? Не говоріть, ви цього не можете знати. Це — гігант мислі, батько російської демократії і особа, близька до імператора. Іполит Матвійович став на весь свій прекрасний зріст і розгублено подививсь увсебіч. Він нічого не розумів, але, знаючи з досвіду, що Остап Бендер ніколи не говорить дарма, мовчав. У Полєсова ця сцена викликала дрож. Він стояв, задерши підборіддя до стелі, в такій позі, наче готувався пройти церемоніальним маршем. Олена Станіславівна сіла на стілець, з острахом дивлячись на Остапа. — Наших у місті багато? — прямо запитав Остап. — Який настрій? — За наявності відсутності… — сказав Віктор Михайлович і почав плутано оповідати про своє нещастя. Тут був і двірник будинку № 5, зарозумілий хам, і плашки на три восьмих дюйма, і трамвай, і багато чого іншого. — Гаразд! — гаркнув Остап. — Олено Станіславівно! З вашою допомогою ми хочемо налагодити зв'язки з найкращими людьми міста, яких лиха доля загнала в підпілля. Кого можна запросити до вас? — Кого ж можна запросити? Хіба що Максима Петровича з дружиною? — Без дружини, — поправив Остап, — без дружини! Ви будете єдиним приємним винятком. Іще кого? Під час обговорення, до якого діяльно прилучився і Віктор Михайлович, з'ясувалося, що запросити можна того ж таки Максима Петровича Чарушникова, колишнього гласного міської думи, а нині в чудесний спосіб прилученого до сонму радслужбовців, господаря «Швидкоупаку» Дядьєва, голову одеської бубличної артілі «Московські баранки» Кислярського і двох молодих людей без прізвищ, але цілком певних. — У такому разі прошу їх запросити негайно ж на маленьку нараду. Під величезним секретом. Заговорив Полєсов: — Я побіжу до Максима Петровича, по Нікешу і Владю, а вже ви, Олено Станіславівно, будь ласка, підіть до «Швидкоупаку» і по Кислярського. Полєсов помчав. Ворожка з благоговінням подивилась на Іполита Матвійовича і теж пішла. — Що це означає? — запитав Іполит Матвійович. — Це означає, — одказав Остап, — що ви відстала людина. — Чому? — Тому! Пробачте за вульгарне запитання: скільки у вас є грошей? — Яких грошей? — Всяких. Включно до срібла і міді. — Тридцять п'ять карбованців. — Із цими грошима ви збирались оплатити всі витрати нашої операції? Іполит Матвійович мовчав. — От що, дорогий патроне. Мені здається, що ви мене розумієте. Вам доведеться побути з годину гігантом мислі і особою, близькою до імператора. — Для чого? — Для того, що нам потрібен оборотний капітал. Завтра моє весілля. Я не жебрак. Я хочу бенкетувати в цей знаменний день. — Що ж я повинен робити? — простогнав Іполит Матвійович. — Ви повинні мовчати. Вряди-годи, для поважності, оддувайте щоки. — Але ж це… обман. — Хто це каже? Це каже граф Толстой? Або Дарвін? Ні. Я чую це з уст людини, яка ще вчора збиралася залізти вночі в квартиру Грицацуєвої і вкрасти у бідної вдови меблі. Не задумуйтесь. Мовчіть. І не забувайте надувати щоки. — Навіщо встрявати в таку небезпечну справу? Адже можуть виказати. — Про це не турбуйтесь. На кепські шанси я не ловлю. Діло поведемо так, що ніхто нічого не зрозуміє. Нумо до чаю. Поки концесіонери пили і їли, а папуга тріщав лушпинням соняшників, у квартиру входили гості Нікеша і Владя прийшли разом з Полєсовим. Віктор Михайлович не насмілився відрекомендувати молодих людей гігантові мислі. Вони засіли в куток і почали спостерігати, як батько російської демократії їсть холодну телятину. Нікеша і Владя були цілком дозрілі недотепи. Кожному з них було років під тридцять. Їм, видно, дуже