небіжчиця не любила жартувати? — А в чому річ? — Може, ніяких діамантів нема? Іполит Матвійович так замахав руками, що на ньому піднявся піджачок. — У такому разі все чудово. Будемо сподіватись, що майно Іванопуло збільшиться ще тільки на один стілець. — Про вас, товаришу Бендер, сьогодні в газетах писали, — улесливо сказав Іполит Матвійович. Остап насупився. Він не любив, коли преса знімала виття навколо його імені. — Що ви мелете? У якій газеті? Іполит Матвійович переможно розгорнув «Верстат». — Отут. У відділі «Що сталося за день». Остап трохи заспокоївся, боявся-бо заміток тільки у викривальних відділах: «Наші шпильки» і «Злочинців — під суд». І справді, у відділі «Що сталося за день» нонпареллю було надруковано: ПОПАВ ПІД КОНЯ Учора на майдані Свердлова попав під коня візника № 8974 гр. О. Бендер. Потерпілий відбувся легким переляком. — Це візник відбувся легким переляком, а не я, — буркітливо зауважив О. Бендер. — Ідіоти! Пишуть, пишуть — і самі не знають, що пишуть. А! Це — «Верстат»? Дуже, дуже приємно. А ви знаєте, Вороб'янінов, що цю замітку, можливо, писали, сидячи на вашому стільці? Кумедна історія! Великий комбінатор задумався. Привід для візиту до редакції найдено. Дізнавшись у секретаря, що в усіх кімнатах праворуч і ліворуч на всю довжину коридора міститься редакція, Остап набрав простацького вигляду і почав обходити редакційні приміщення: йому треба було довідатись, у якій кімнаті поставлено стілець. Він вліз у місцевком, де вже йшло засідання молодих автомобілістів, і одразу побачивши, що стільця там нема, перекочував у сусіднє приміщення. У конторі він удавав, Немовби очікує резолюції; у відділі робкорів довідувався, де тут згідно з об'явою продають макулатуру; в секретаріаті питав про умови передплати, а в кімнаті фейлетоністів спитав, де приймають об'яви про загублені документи. Таким маніром він дістався до кімнати редактора, який, сидячи на концесійному стільці, сурмив у телефонну трубку. Остапові потрібний був час, щоб уважно вивчити місцевість. — Тут, товаришу редактор, на мене вміщено справжнісінький наклеп, — сказав Бендер. — Який наклеп? — запитав редактор. Остап довго розгортав примірник «Верстата». Оглянувшись на двері, він побачив на них американський замок. Якщо вирізати шматочок скла в дверях, то легко можна було б просунути руку і одчинити замок зсередини. Редактор прочитав показану Остапом замітку. — У чому ж ви, товаришу, вбачаєте наклеп? — Аякже! А оце: «Потерпілий відбувся легким переляком». — Не розумію. Остап лагідно дивився на редактора й на стілець. — Буду я лякатись якогось там візника. Осоромили перед цілим світом — спростування треба. — От що, громадянине, — сказав редактор, — ніхто вас не осоромив, і в таких дріб'язкових питаннях ми спростувань не даємо. — Ну, все одно, я так діла цього не залишу, — говорив Остап, покидаючи кабінет. Він уже побачив усе, що йому було треба.
Розділ XXVII
Дивовижний бупрівський кошик
Старгородська філія ефемерного «Меча і рала» разом з молодцями з «Швидкоупаку» вишикувалась у довжелезну чергу біля борошенної крамниці «Хлібопродукту». Перехожі зупинялися. — Куди черга стоїть? — питали громадяни. У нудній черзі, що стоїть біля магазину, завжди є чоловік, балакучість якого більша, що далі стоїть він від магазинних дверей. А якнайдалі стояв Полєсов. — Дожили, — казав брандмейстер, — скоро всі на макуху перейдемо. Дев'ятнадцятого року і то краще було. Борошна в місті на чотири дні. Громадяни недовірливо підкручували вуса, заходили з Полєсовим у суперечку і посилались на «Старгородську правду». Довівши Полєсову, як двічі по два чотири, що борошна в місті скільки завгодно і що нема чого зчиняти паніку, громадяни бігли додому, брали всю готівку і приєднувались до борошняної черги. Молодці з «Швидкоупаку», закупивши все борошно в крамниці, перейшли на бакалію й утворили чайно- цукрову чергу. За три дні Старгород був охоплений продовольчою і товаровою кризою. Представники кооперації і держторгівлі запропонували, поки прибудуть харчові продукти з дороги, обмежити відпуск товарів в одні руки по фунту цукру і по п'ять фунтів борошна. Другого дня винайдено протиотруту. Першим у черзі по цукор стояв Альхен. За ним — його дружина Сашхен, Паша Емільович, чотири Яковичі і всі п'ятнадцять пенсіонерок бабусь у туальденорових убраннях. Викачавши з магазину Старгіко півпуда цукру, Альхен повів свою чергу в другий кооператив, клянучи по дорозі Пашу Емільовича, який встиг злопати одпущений на його пайку фунт цукрового піску. Паша сипав цукор горбиком на долоню і посилав у свою широку пащу. Альхен клопотався цілий день. Уникаючи усушки й розтруски, вів вилучив Пашу Емільовича з черги і пристосував його для переносу скупленого на привозний ринок. Там Альхен сором'язно перепродував у приватні крамнички добуті цукор, борошно, чай і маркізет. Полєсоз стояв у чергах головним чином з принципу. Грошей у нього не було,
