Дванадцять стільців. Золоте теля

мова. Древній птах був так вражений візитом агентів і підконвойною мандрівкою господині в казенний дім, що почав викрикувати всі знайомі йому слова. Найбільше місце в його репертуарі посідав Віктор Михайлович Полєсов. — За наявності відсутності, — роздратовано сказав птах. І, повернувшись на жердинці вниз головою, підморгнув оком завмерлій біля дверей вдові, немов говорив: «Ну, як це вам подобається, вдовице?» — Лишенько моє! — простогнала Грицацуєва. — У якому полку служили? — запитав папуга голосом Бендера. — Кр-р-р-р-рах… Європа нам допоможе. Після втечі вдови папуга поправив на собі манишку і сказав ті слова, які марко намагалися вирвати в нього люди протягом тридцяти років: — Попка дурак! Вдова бігла по вулиці і голосила. А дома її дожидав верткий дідок. Це був Варфоломійович. — На об'яву прийшов, — сказав Варфоломійович, — дві години жду, панно. Важке копито передчуття ударило Грицацуєву в серце. — Ох! — заспівала вдова. — Змучилась душа моя! — Від вас, здається, пішов громадянин Бендер? Ви об'яву давали? Вдова упала на мішки з борошном. — Які у вас організми утлі, — солодко промовив. Варфоломійович. — Я б хотів спочатку про нагороду з'ясувати собі… — Ох!.. Усе беріть! Нічого мені тепер не жалко! — голосила сентиментальна вдова. — Так от. Мені відоме перебування синочка вашого О. Бендера. Яка ж мені нагорода буде? — Усе беріть! — повторила вдоза. — Двадцять карбованців, — сухо сказав Варфоломійович. Вдова підвелася з мішків. Вона була забруднена борошном. Запорошені вії часто кліпали. — Скільки? — перепитала вона. — П'ятнадцять карбованців, — зменшив ціну Варфоломійович. Він почував, що й три карбованці вирвати у нещасної жінки буде важко. Топчучи ногами кулі, вдова наступила на дідка, кликала за свідків небесну силу і з її допомогою домоглась твердої ціни. — Ну що ж, бог з вами, хай п'ять карбованців буде. Тільки гроші попрошу наперед. У мене таке правило. Варфоломійович дістав із записної книжечки дві газетні вирізки і, не випускаючи їх із рук, почав читати: — От, будь ласка, подивіться по черзі. Ви писали, значить: «Благаю… пішов з дому товариш Бендер… зелений костюм, жовті черевики, голубий жилет…» Адже правильно? Це «Старгородська правда», значить. А от що пишуть про синочка вашого в столичних газетах. От… «Попав під коня…» Та ви не побивайтесь, мадамочко, далі слухайте: «Попав під коня…» Та живий, живий! Кажу вам, живий. Невже б я за небіжчика гроші брав?.. Так от: «Попав під коня. Вчора на площі Свердлова попав під коня візника № 8974 громадянин О. Бендер. Потерпілий відбувся легким переляком»… Так от, ці документики я передам вам, а ви мені грошики вперед. Таке у мене вже правило. Вдова, плачучи, оддала гроші. Чоловік, її любий чоловік у жовтих черевиках лежав на далекій московській землі, і вогнедишний візницький кінь бив копитом об його голубі гарусні груди. Чуйна душа Варфоломійовича задовольнилась пристойною нагородою. Він пішов, пояснивши вдові, що додаткові сліди її чоловіка безперечно знайдуться в редакції газети «Верстат», де вже, звичайно, все на світі відомо. Лист панотця Федора, писаний ним у Ростові, у водогрійні «Молочний Шлях» дружині своїй у повітове місто N. «Люба моя Катре! Нове горе спіткало мене, але про це згодом. Гроші дістав цілком своєчасно, за що тобі щиро вдячний. Приїхавши до Ростова, зараз же побіг на адресу. «Новоросцемент» — вельми велика установа, ніхто там інженера Брунса і не знав. Я вже був зовсім упав у розпач, але мені нарадили. Ідіть, — кажуть, — до особового столу. Пішов. «Так, — сказали мені, — служив у нас такий, відповідальну роботу виконував, тільки, — кажуть, — минулого року він од нас пішов. Переманили його в Баку на службу в Азнафту, в справі техніки безпеки». Ну, голубко моя, не така коротка моя мандрівка, як ми думали. Ти пишеш, що гроші кінчаються. Нічого не вдієш, Катерино Олександрівно. Кінця ждати недовго. Запасися терпінням і, помолившись богу, продай мій діагоналевий студентський мундир. І не такі ще доведеться робити витрати. Будь готова до всього. Дорожнеча в Ростові жахлива. За номер в готелі заплатив 2 крб. 25 коп. До Баку грошей стане. Відтіля, як пощастить, телеграфую. Тут стоїть спека. Пальто ношу на руці. У номері боюсь залишити, — так і начувайся, що вкрадуть. Народ тут промітний. Не подобається мені місто Ростов. Кількістю населення і своїм географічним положенням він набагато поступається перед Харковом. Але нічого, матушко, бог дасть, і до Москви разом поїдемо. Побачиш тоді — цілком західноєвропейське місто. А потім заживемо в Самарі, біля свого заводика. Чи не приїхав назад Вороб'янінов? Де то він тепер гасає? Чи столується ще Євстигнєєв? Як моя ряса після чистки? У всіх знайомих підтримуй певність, ніби я не одходжу від одра тітусі. Гуленьці напиши те саме. — Ага! Зовсім забув розказати тобі про жахливий випадок, що трапився зо мною сьогодні. Милуючись тихим Доном, стояв я біля мосту і замріявся про наш майбутній добробут. Тут знявся вітер і зірвав і кинув у річку картузик брата твого пекаря. Тільки я його й бачив! Довелося піти на нові витрати: купити англійський кепі за 2 крб. 50 коп. Братові твоєму, пекареві, нічого про подію цю не розказуй. Переконай його, що я у Воронежі. Кепсько тільки з білизною. Увечері перу, а коли не висихає, вранці одягаю вогке. За теперішньої спеки це навіть приємно. Цілую тебе і обнімаю. Твій вічно муж Федя»

Розділ XXVIII

Курочка і тихоокеанський півничок