Гаврило справно,
Носив газети і листи…
Історія про Гаврила була вкладена в сімдесят два рядки. Наприкінці вірша листоноша Гаврило, пронизаний кулею фашиста, приносить, проте, лист за адресою. — Де ж усе це відбувалося? — запитали Ляпіса. Питання було закономірне. В СРСР нема фашистів, за кордоном нема Гаврил, членів спілки працівників зв'язку. — У чому річ? — сказав Ляпіс. — Усе відбувається, звичайно, у нас, а фашист переодягнений. — Знаєте, Трубецькой, напишіть-но краще нам про радіостанцію. — А чому ви не хочете листоноші? — Хай полежить. Ми його беремо умовно. Засмучений Никифор Ляпіс-Трубецькой пішов знову в «Герасим і Муму». Наперников уже сидів за своєю конторкою. На стіні висів набагато збільшений портрет Тургенєва, в пенсне, болотяних чоботах і з двостволкою навпереваги. Поруч Наперникова стояв конкурент Ляпіса — віршувальник з передмістя. Почалася стара пісня про Гаврила, але вже з мисливським ухилом. Витвір ішов під назвою: «Молитва браконьєра». Гаврило в засідці ждав зайця,
Гаврило зайця вполював…
— Дуже гарно! — сказав добрий Наперников. — Ви, Трубецькой, у цьому вірші перевершили самого Ентіха. Тільки треба дещо виправити. По-перше — викиньте з коренем «молитву». — І зайця, — сказав конкурент. — Чому ж зайця? — здивувався Наперников. — Тому що не сезон. — Чуєте, Трубецькой, змініть і зайця. Поема в трансформованому вигляді мала назву «Наука браконьєрові», а зайців замінено на бекасів. Потім виявилося, що й бекасів улітку не стріляють. В остаточній формі вірші звучали: Гаврило в засідці ждав птаха,
Гаврило птаха вполював… і т. д.
Поснідавши в їдальні, Ляпіс знову взявся до роботи. Білі штани миготіли в пітьмі коридорів. Він входив до редакцій і продавав багатоликого Гаврила. До «Кооперативної флейти» Гаврила здано під назвою: «Еолова флейта». Служив Гаврило за прилавком,
Гаврило флейти продавав…
Простаки з товстого журналу «Ліс, який він є» купили у Ляпіса невелику поему «На узліссі». Починалась вона так: Ішов Гаврило зелен гаєм,
Гаврило вирубав бамбук…
Останній за той день Гаврило працював на хлібопеченні. Йому найшлось місце в редакції «Робітника булки». Поема мала довгу і сумну назву: «Про хліб, якість продукції і про кохану». Поема присвячена була загадковій Хіні Члек. Початок її був як завжди епічний: Служив Гаврило у пекарні,
Гаврило паляниці пік.
Посвяту, після делікатної боротьби, викинули. Найсумнішим було те, що Ляпісу грошей ніде не дали. Одні обіцяли дати у вівторок, інші — в четвер або п'ятницю — через два тижні. Довелось іти позичати гроші в табір ворогів — туди, де Ляпіса ніколи не друкували. Ляпіс спустився з п'ятого поверху на другий і ввійшов у секретаріат «Верстата». Як на біду, він одразу ж зіткнувся з роботягою Персицьким. — А! — скрикнув Персицький. — Ляпсус! — Слухайте, — сказав Никифор Ляпіс, знизивши голос, — дайте три карбованці. Мені «Герасим і Муму» винен купу грошей. — П'ятдесят копійок я вам дам. Почекайте. Я зараз прийду. І Персицький вернувся, привівши з собою десяток співробітників «Верстата». Зав'язалась загальна розмова. — Ну, як торгували? — питав Персицький. — Написав чудові вірші! — Про Гаврила? Що-небудь селянське? «Орав Гаврило на світанку, Гаврило плуг боготворив»? — Що Гаврило! Адже це халтура! — боронився Ляпіс. — Я написав про Кавказ. — А ви були на Кавказі? — Через два тижні поїду. — А ви не боїтесь, Ляпсус? Адже там шакали! Так я і налякався! Вони ж на Кавказі не отруйні! Після цієї відповіді всі насторожились. — Скажіть, Ляпсусе, — запитав Персицький, — які, по-вашому шакали? — Та знаю я, одчепіться! — Ну, скажіть, коли знаєте! — Ну, так!.. На подобу змії. — Звичайно, звичайно, ваша правда, як завжди, По-вашому ж, сідло дикої кози подають на стіл разом з острогами. — Ніколи я цього не говорив! — закричав Трубецькой. — Ви не говорили. Ви писали. Мені Наперников казав, що ви пробували накинути йому такі віршики в «Герасим і Муму», ніби з побуту мисливців. Скажіть по совісті, Ляпсусе, чому ви пишете про те, чого ви зроду не бачили і про що не маєте аніякісінького уявлення? Чому у вас у вірші «Кантон» пеньюар — це бальна сукня? Чому? — Ви — міщанин, — сказав хвальковито Ляпіс. — Чому у вірші «Перегони на приз Будьонного» жокей у вас затягає на коня супоню і після того сідає на передок? Ви бачили коли-небудь супоню? — Бачив. — Ну, скажіть, яка вона! — Дайте мені спокій. Ви псих! — А передок бачили? На перегонах були? — Не обов'язково треба скрізь бути! — кричав Ляпіс. — Пушкін писав турецькі вірші і ніколи не був у Туреччині. — О, звісно, Ерзерум же в Тульській губернії. Ляпіс не зрозумів сарказму. Він гаряче провадив далі: — Пушкін писав за матеріалами. Він прочитав історію Пугачовського бунту, а тоді написав. А мені про перегони все розказав Ентіх. Після цієї віртуозної оборони Персицький потяг силоміць Ляпіса в
