завмирав. Відповіді не було. Брунс уявив собі великого коричневого гусака з шиплячою жирною шкіркою і, не в силі стримати себе, залементував: — Мусику!!! Готовий гусик? — Андрію Михайловичу! — закричав жіночий голос з кімнати. — Не мороч мені голови! Інженер, згорнувши уже навиклі губи в трубочку, негайно відповів: — Мусику! Ти не жалієш свого маленького му? жика! — Геть, ненажеро! — відповіли з кімнати. Але інженер не скорився. Він зібрався був далі викликати гусака, що він безрезультатно робив уже дві години, але несподіваний шерех примусив його обернутися. З чорно-зелених бамбукових заростей вийшов чоловік у подертій синій косоворотці, підперезаний потертим крученим шнурком з густими китицями, і в затертих смугастих штанях. На доброму обличчі незнайомця стирчала кудлата борідка. У руках він держав піджак. Чоловік наблизився і запитав приємним голосом: — Де тут перебуває інженер Брунс? — Я інженер Брунс, — сказав заклинатель гусика несподіваним басом. — Чим зобов'язаний? Чоловік мовчки бухнув на коліна. Це був панотець Федір. — Ви з глузду з'їхали! — скрикнув інженер, скочивши на ноги. — Встаньте, будь ласка! — Не встану, — сказав панотець Федір, водячи головою за інженером і дивлячись на нього ясними очима. — Встаньте! — Не встану! І панотець обережно, щоб не було боляче, почав постукувати головою об рінь. — Мусику! Іди сюди! — закричав переляканий інженер. — Подивись, що тут робиться. Встаньте, я вас прошу. Ну, благаю вас! — Не встану, — повторив панотець Федір. На веранду вибігла Мусик, яка тонко розбиралася в інтонаціях чоловіка. Угледівши даму, панотець Федір, не підводячись з колін, швидко переповз ближче до неї, уклонився доземно і задріботів: — На вас, матінко, на вас, голубонько, на вас покладаю надію. Тоді інженер Брунс почервонів, схопив прохача під руки і, натужившись, підняв його, щоб поставити на ноги, але панотець Федір схитрував і підібгав ноги. Обурений Брунс потяг дивного гостя в куток і силоміць посадовив його в півкріселко (гамбсівське, ні в якім разі не з вороб'яніновського особняка, а з вітальні генеральші Попової). — Не смію, — забурмотів панотець Федір, кладучи на коліна пропахлий гасом піджак пекаря, — не смію сидіти в присутності високопоставлених осіб. І панотець Федір зробив спробу знову впасти на коліна. Інженер із сумовитим криком придержав панотця Федора за плечі. — Мусик, — сказав він, важко дихаючи, — поговори з цим громадянином. Тут якесь непорозуміння. Мусик одразу взяла діловий тон. — У моєму домі, — сказала вона грізно, — будь ласка, не ставайте ні на які коліна! — Голубонько! — розчулився панотець Федір. — Матінко! — Ніяка я вам не матінка! Що вам треба? Піп залопотів щось незрозуміле, але, видно, зворушливе. Тільки після довгих розпитувань пощастило збагнути, що він, як особливої ласки, просить продати йому гарнітур з дванадцяти стільців, на одному з яких він у даний момент сидить. Інженер, здивувавшись, випустив з рук плечі панотця Федора, який негайно бухнув на коліна і почав по-черепашому ганятись за інженером. — Чому, — кричав інженер, ухиляючись від довгих рук панотця Федора, — чому я мушу продати свої стільці? Скільки ви не бухайтесь на коліна, я нічого не можу збагнути! — Але ж це мої стільці, — простогнав панотець Федір. — Тобто як це ваші? Звідки ваші? З глузду ви з'їхали? Мусику, тепер я все розумію! Це явний псих! — Мої, — принижено твердив панотець Федір. — Що ж, по-вашому, я у вас їх украв? — скипів інженер. — Украв? Чуєш, Мусику! Це якийсь шантаж! — Ні, боже мій, — шепнув панотець Федір. — Якщо я їх у вас украв, то вимагайте судом і не влаштовуйте в моєму домі пандемоніуму! Чуєш, Мусику! До чого доходить нахабство. Пообідати не дадуть по-людському! Ні, панотець Федір не хотів вимагати «своїх» стільців судом. Ні в якому разі. Він знав, що інженер Брунс не крав у нього стільців. О ні! У нього і на думці цього не було. Але ці стільці все-таки до революції належали йому, панотцеві Федору, і вони безмірно дорогі його дружиш, що вмирає оце у Воронежі. Виконуючи її волю, аж ніяк не з власного зухвальства, він дозволив собі довідатись, де нині стільці і прийти до громадянина Брунса. Панотець Федір не просить милостині. О ні! Він досить забезпечений (невеличкий свічковий заводик у Самарі), щоб потішити в останні хвилини дружину, купивши старі стільці. Він ладний не поскупитись і заплатити за весь гарнітур карбованців двадцять. — Що? — крикнув інженер, багровіючи. — Двадцять карбованців? За прекрасний гарнітур для вітальні? Мусику! Ти чуєш? Це все-таки псих! Їй-богу, псих! — Я не псих. А єдино, виконуючи волю пославшої м'я жони… — О, ч-чорт, — сказав інженер, — знов повзати почав. Мусику! Він знову повзає! — Визначте ж ціну, — стогнав панотець Федір, обачливо б'ючись головою об стовбур араукарії. — Не псуйте дерева, дивак ви чоловік! Мусик, він, здається, не псих. Просто, як видно, прикро вражений хворобою дружини чоловік. Продати хіба йому стільці, га? Одчепиться, га? А то він лоба розіб'є! — А ми на чому сидітимемо? — запитала Мусик. — Купимо інші. — За двадцять карбованців? — За двадцять я, припустімо, не продам. Припустімо, не продам я і за двісті… А за двісті п'ятдесят продам. У відповідь пролунав страшний удар головою об драцену. — Ну, Мусику, це мені вже остогидло. Інженер рішуче підійшов до панотця Федора і почав диктувати ультиматум: — По-перше, одійдіть від пальми не менше як на три кроки; по- друге, негайно встаньте. По-третє, меблі я продам за двісті п'ятдесят карбованців, не менше. — Не користі заради, — проспівав панотець Федір, — а токмо виконуючи волю хворої дружини. — Ну, голубе, і моя дружина хвора. Правда, Мусику, у тебе не все гаразд з легенями? Але я не вимагаю на цій підставі, щоб ви… ну… продали мені, припустимо, ваш піджак за тридцять копійок. — Візьміть дурно! — скрикнув панотець Федір. Інженер роздратовано махнув рукою і холодно сказав: — Ви
Вы читаете Дванадцять стільців. Золоте теля
