ваші жарти киньте. Ніяких балачок. Стільці оцінив я в двісті п'ятдесят карбованців, і я не спущу ні копійки. — П'ятдесят, — запропонував панотець Федір. — Мусику! — сказав інженер. — Поклич Багратіона Нехай проводить громадянина! — Не користі заради… — Багратіон! Панотець Федір, перелякавшись, утік, а інженер пішов до їдальні і сів за гусака. Улюблена птиця сприятливо вплинула на Брунса. Він почав заспокоюватись. У той момент, коли інженер, обмотавши кісточку цигарковим папером, підніс гусячу лапку до рожевого рота, у вікні показалось благаюче обличчя панотця Федора. — Не користі заради, — сказав лагідний голос, — п'ятдесят п'ять карбованців. Інженер, не оглядаючись, заричав. Панотець Федір зник. Цілий день потім постать панотця Федора миготіла в усіх кінцях дачі. То вибігала вона з тіні криптомерій, то виникала в мандариновому гайку, то перелітала через чорний двір, тріпочучи, мчала до ботанічного саду. Інженер цілий день кликав Мусика, скаржився на психа і на головний біль. У пітьмі час од часу лунав голос панотця Федора. — Сто тридцять вісім! — кричав він відкілясь із неба. А за хвилину голос його долинав з боку дачі Думбасова. — Сто сорок один, — пропонував панотець Федір, — не користі ради, пане Брунсе, а токмо… Нарешті інженер не видержав, вийшов на середину веранди і, вдивляючись у пітьму, почав розмірено кричати: — Чорт із вами! Двісті карбованців! Тільки одчепіться. Почувся шерех стривожених бамбуків, тихий стогін і відгомін кроків. Потім все змовкло. У затоці борсалися зорі. Світляки доганяли панотця Федора, кружляли навкруг голови, обливаючи лице його зеленавим медичним світлом. — Ну і гусики тепер пішли, — пробурмотів інженер, входячи в кімнати. Тим часом панотець Федір мчав в останньому автобусі вздовж морського берега до Батума. Під самим боком, як шелест книжних сторінок, набігав легкий прибій, вітер бив у лице, і автомобільній сирені відповідало мавкання шакалів. Того ж таки вечора панотець Федір надіслав у місто дружині своїй Катерині Олександрівні таку телеграму: «Товар знайшов перекажи двісті тридцять телеграфом продай що хочеш Федя». Два дні він захоплено тинявся біля Брунсової дачі, здалеку вклонявсь Мусику і навіть час од часу розтинав тропічні далі криками: — Не користі заради, а токмо волею пославшої м'я жони! Третього дня гроші одержано з розпачливою телеграмою: «Продала все зосталась буквально без копійки цілую і жду Євстигнєєв досі обідає Катя». Панотець Федір перелічив гроші, ревно перехрестився, найняв фургон і поїхав на Зелений Мис. Погода стояла похмура. З турецького кордона вітер гнав хмари. Порох курився. Голубий прошарок у небі дедалі меншав. Шторм доходив семи балів. Було заборонено купатись і виходити в море човнами. Гук і грім стояли над Батумом. Шторм потрясав береги. Діставшись до дачі інженера Брунса, панотець Федір звелів візникові-аджарцеві в башлику заждати і попрямував по меблі. — Приніс гроші я, — сказав панотець Федір, — спустили б трошки. — Мусику, — застогнав інженер, — я не можу більше. — Та ні, я гроші приніс, — заспішив панотець Федір, — двісті карбованців, як ви казали. — Мусику! Візьми у нього гроші. Дай йому стільці! І нехай зробить все це якомога скоріше. У мене мігрень. Мета цілого життя досягнута. Свічковий завод у Самарі сам ліз до рук. Діаманти сипались у кишені, наче насіння. Дванадцять стільців один по одному були навантажені у фургон. Вони вельми схожі на вороб'яніновські, з тою лише відміною, що оббивка їхня не ситцева, в квіточках, а репсова синя, в рожеву смужечку. Нетерпіння опановувало панотця Федора. Під полою в нього за кручений шнурок була застромлена сокирка. Панотець Федір сів поруч візника і, щохвилини оглядаючись на стільці, виїхав до Батума. Жваві коні одвезли панотця Федора і його скарби вниз, на шосейну дорогу, мимо ресторанчика «Фінал», по бамбукових столиках і альтанках якого гуляв вітер, мимо тунелю, що ковтав останні цистерни нафтового маршруту, мимо фотографа, позбавленого в цей похмурий день звичайної своєї клієнтури, мимо вивіски «Батумський ботанічний сад» і потягли не дуже швидко над самою лінією прибою. У тому місці, де дорога межувала з масивами, панотця Федора обливало солоними бризками. Одбиті масивами від берега, хвилі обертались на гейзери, піднімались до неба і повільно спадали. Поштовхи і вибухи прибою гарячили збентежений дух панотця Федора. Коні, борючись з вітром, повільно наближались до Махінджаурі. Куди сягало око, скрізь свистіли й здималися каламутні зелені води. До самого Батума тріпалась біла піна прибою, наче подолок нижньої спідниці, що вибилася з-під плаття неохайної дамочки. — Стій! — закричав раптом панотець Федір візникові. — Стій, мусульманине! І він, тремтячи і спотикаючись, почав вивантажувати стільці на пустельний берег. Байдужий аджарець дістав своїх п'ять карбованців, стьобнув по конях і поїхав. А панотець Федір, переконавшись, що навколо нікого нема, стяг стільці з урвища на невеликий, сухий іще кусок пляжу і витяг сокирку. З хвилину його мучив сумнів — він не знав, з якого стільця почати. Потім, наче сновида, підійшов до третього стільця і люто ударив сокирою по спинці. Стілець перекинувся, не зазнавши ніякої шкоди. — Ага! — крикнув панотець Федір. — Я т-тобі дам! І він кинувся на стілець, як на живу тварину. Вмить стілець був посічений на капусту. Панотець Федір не чув ударів сокири об дерево, об репс і об пружини. У могутньому реві шторму глухли, немов у повсті, всі сторонні звуки. — Ага! Ага! Ага! — примовляв панотець Федір, рубаючи з плеча. Стільці, виходили з ладу один по одному. Звіряча лють панотця Федора дедалі зростала. Зростав і шторм. Деякі хвилі добирались до самісіньких ніг панотця Федора. Від Батума до Сінопа стояв великий шум. Море скаженіло і зривало свій шал на кожному суденці. Пароплав «Ленін», курячись двома своїми
Вы читаете Дванадцять стільців. Золоте теля
