Омелько знизав плечима.
– Що я, прив'язаний? Савка Обдертий за курінного залишився, тож можу гульнути. – Омелько різко втягнув у себе пахнуче пилом дороги повітря. На скаліченому рубцями обличчі з'явився вираз задоволення і умиротворіння. – Коли ще час з'явиться…
– Гарно в нас! – тільки й відповів Богун.
Кілька хвилин мовчки їхали.
– Омельку, для чого ти їдеш до Конєцпольського?
– Та борг один треба повернути.
– Борг?
– Так. Минулого року військова казна брала в борг сукно і ще деякий крам у барських купців. Але справжнім господарем того краму є коронний гетьман. Тож тепер кошовий шле пану гетьману «подарунок» – триста злотих і листа, де перераховує кількість отриманого в борг і відсотки за півроку.
– Дивно.
– А що ж тут дивного?
– Але постанови сейму про заборону постачання Січі, Кодак, чати з жовнірів у степу?
Омелько саркастично посміхнувся:
– Ти просто не знаєш Конєцпольського. Сей добрий чоловік надто падкий до грошей, щоб виконувати постанови сейму. Що, звичайно, не заважає йому карати людей, мілкіших за себе, за порушення цих постанов. Такі відсотки, які йому заплатила наша казна, можуть спонукати до порушення й більш вагомих заповідей.
– Але якщо про це стане відомо?
– Ну й що з того? Кого йому боятися?
– Не знаю… Хто ж буде виконувати закони в державі, коли їх порушує сам коронний гетьман?
– Не шляхта, точно.
Омелько припалив кресалом трут і розкурив люльку.
– Від батька нічого не було? – запитав, змінюючи тему розмови.
– Ще восени листа присилав. Писав, що все добре, я тоді тобі казав.
– Аа… Пам'ятаю. Що ж, зробиш старому радість, скільки це років, як ти на Низу?
