Парубки на возах мовчали. Вони не хотіли поганяти коней, яким доводилося тягти надто великий вантаж. Попереду було ще страшенно багато верст, тож абсурдно надривати худобу на початку шляху. Але якщо жид не розуміє цього сам, навіщо втрачати слова на пояснення?
Гершко замовк, безсилий чимось зарадити. Він лише подумки молився своєму іудейському богу, прохаючи захисту та порятунку. Ієгова його не почув. Як тільки розтанули ранішні сутінки, зза рогу битого шляху, кривавочервоні на тлі ранішнього сонця, виступили кілька постатей в латаних кожухах нарозхрист, у латаних же сорочках і потертих шароварах. Але при шаблях, з рушницями за плечима і пістолетами за поясами. Помітивши валку, вони спочатку відійшли на узбіччя, але незабаром пильніше придивилися до подорожніх і зарухалися.
– Дивисьно, Кіндрате – он жид кудись їде! – здивовано промовив один.
– Нехай їде з очей подалі, – буркнув другий.
– Ніі! – перший, широко розмахуючи вказівним пальцем правиці перед обличчям товариша, так, як це інколи роблять п'яні, другою рукою ткнув у напрямку возів. – А що він везе?
– Біс його знає, Васюк. Напевне, мислю я, бебехи жидівські.
– Е, ні! Так не піде!
– А як піде? – глипнув на товариша наш старий знайомий Кіндрат Макогін.
– Не знаю, – Зоря замислився і голосно гикнув. – А може, він чого вкрав! Егей, жиде, ти що везеш?!
Обличчя Гершка набуло воскового відлиску. Він відчув, як його серце провалилося кудись униз і затріпалося пораненою птахою. «Невже на цей раз не встиг? Вей’з’мір, вей’з’мір…» – пролетіла враз спустілою головою одинока думка.
Тим часом Зоря і ще двоє хмільних запорожців почали нишпорити у возах. Кіндрат Макогін стягнув переляканого до смерті Гершка з кульбаки і взяв його за комір опанчі. Кілька разів добряче струснув.
– То правда, що побратим каже? – запитав, дихнувши жидові в обличчя горілчаним духом.
– Богом клянуся… – помертвілими вустами пробекав Гершко, але одразу ж отримав під ребра такого відчутного стусана, від якого перехопило дух.
– Я тобі дам, Богом… Ти, іудо, Бога продав!
– Гевульт! – тільки й зміг пискнути жид.
Тут Васюк Зоря поклав руку на плече Макогона.
– Та не човпи його, Кіндрате. Душу витрясеш… передчасно! Хахаха!
І Гершко зрозумів, що повинен казати і як діяти. Його били не за власні гріхи. Він отримував побиття і знущання за причетність до народу обраного. Протягом десятків століть так діяли римляни, араби, нормани, німці, шведи, слов'яни і хто завгодно. Правда за тим, на чийому боці сила, – ось істина, яку Гершко запам'ятав від дідапрадіда і в якій не раз
