Наступного, чотирнадцятого грудня, у Нетребівку прибув з основними силами Потоцький, який був прикро вражений відсутністю бодай одної вцілілої хати, внаслідок чого йому довелося ночувати у вогкому наметі. Коронне військо почало переправу, і саме цього дощового дня польський табір зупинився поблизу невідомого досі в Польщі селища Кумейки. Стали чотирикутником обліплені цілими купами багна вози, звелися вгору трикутники парусинових наметів, забігали челядинці в пошуках кращого місця для розташування своїх панів та корму для їхніх гарячих іноходців. Здійнялися в небо стрічки димів від багать, що їх палили мокрими дровами. А Потоцький з полковниками, схожі на блискучі скульптури з цілими гронами страусиного пір'я на шоломах, у супроводі почту зі знаменами, штандартами, значками і прапорцями, виїхали на пагорб над табором, щоб оглянути місцевість. Довго оглядав коронний польний гетьман поле майбутньої битви в довжезну далекоглядну трубу, врештірешт залишившись задоволеним – він обрав кращу з можливих позицій, і пан Станіслав навряд чи так добре зміг би розташувати військо, навіть зі всіма своїми знаннями європейських мов!
Одночасно основні полки Павлюка, які налічували три тисячі запорожців і п'ять тисяч випищиків з усієї України, через Чигирин і Черкаси підкотилися до містечка Мошни, котре розташовувалось у кількох верстах від Кумейок. Але кількість козацького війська лише на перший погляд була меншою за військо Потоцького – ще не встигли вози оточити козацький вагенбург міцним колом, як вже понесли швидконогі коні гетьманських джур у пошуках малих і великих загонів і ватаг, про які Павлюку було відомо задовго до виходу на волость, і які було розсіяно на величезній території від Жашкова до Глухова, від Бару до Чигирина. Тепер ці люди мали підсилити козацьке військо.
І все ж не розгладжувалось ясне чоло козацького гетьмана. Він уже тепер починав розуміти власну помилку – маючи інформацію про бунт коронних військ під Білою Церквою, Павлюк згаяв час, необхідний для накопичення сил. Тож тепер вдалося об'єднатися лише із загонами Скидана, Кизима, Коростеля і ще з десятком мілких ватаг, які пристали до запорізьких полків за останні кілька днів. Близько ж двадцяти тисяч лівобережців залишилися за Дніпром, охороняючи перевози від Потоцького, як і було домовлено на таємних радах з Павлюком і запорізькою старшиною. Багато кому з них і тепер не було відомо про подолання конфедерації в поляків і появу коронних полків поблизу Кумейок. Але навіть при такому складі обставин у козацькому таборі налічувалося майже двадцять тисяч війська, і гетьман після недовгих роздумів вирішив не уникати битви, обмежившись універсалом, який і понесли джури пагорбами і долинами прадавньої Київської землі:
«Павло Михнович, гетьман з військом Запорізьким Низовим і Городовим. Панам отаманам, товаришам нашим і усій чесній братії доброго здоров'я й у всьому довгого віку і успіху від Бога бажаємо!
Покірно вас, як милих братів просимо: вдень і вночі поспішайте до Мошен, до армати, бо ми сьогодні поспішили з арматою до Мошен, а поспішили тому, що жовніри хотіли товаришів наших вигнати з Мошен, де, проте, великого успіху не мали. Жовнірського товариства полягло кількадесят і, почувши про армату від Мошен, захопила ніч і важко було за ними йти. Як тільки Бог дасть світло, підемо за тим ворогом і вас просимо, і іменем військовим та суворою карою наказуємо – хто зве себе товаришем нашим, хай негайно стає за віру християнську і золоті вольності наші, які ми кров'ю заслужили. Божу тих містах, себто в Корсуні і інших – церкви попустошили, дітей, жінок по селах порізали. Ще раз просимо вас і наказуємо, щоб ви застали нас у Мошнах, а за тим Богові вас доручаємо.
Дано в Мошнах, у вівторок, 15 грудня 1637 року.
І вони поспішали. Ті, до кого було звернено універсал, а насправді братерське прохання про допомогу в загальній боротьбі за волю і кращу долю козацтва. Діставали зі скринь найкращий одяг, знімали зі стін дорогоцінні шаблі, турецькі пістолі, оздоблені сріблом крем'яні рушниці. Або, зціпивши зуби, покидали чужі подвір'я, на яких змушені були тяжко працювати, примножуючи панські статки й не отримуючи з цього нічого, окрім злиденного існування і принижень. Кріпили на довгих держаках коси, точили сокири і вирубували замашні киї. І просиналась, просиналась у тих людях їх справжня сутність –
