океаном зоряного неба і тиша. Несамовита, дзвінка тиша. Хмари, які вже кілька тижнів вкривали небо щільним сивим простирадлом, розійшлися невідомо куди, і з того неба війнуло морозною свіжістю. Так, немов світ навкруги почав замерзати, щойно люди вичерпали рештки сил і припинили гарячку битви. Яскраві цяточки, розсипані щедрою рукою Творця, байдужно позирали з небосхилу на примарні тіні пагорбів і поодиноких дерев. На скуті першими морозами ставки і розбиті осінньою негодою шляхи, що їх висвітлював з темряви повний місяць. Повновладним господарем круглолице нічне світило панувало над землею, яка завмерла під владою ночі, безсоромно хизувалось перед зорями своїм безмовним царством внизу.
Укритий цим сяйвом невеличкий загін комонних запорожців виглядав нереально, сумною кавалькадою простуючи крізь темряву та мороз.
– Омельку, вгамуйся, потрібно спинитися хоч на часину. Коней припалимо.
Курінний подивився туди, звідки долинув голос. Одразу ж впізнав струнку постать Богуна. Слухняно пустив повід. Стомлений кінь зупинився.
– Стій! – почувся позаду притишений голос. – Спочинок!
Омелько мовчав, лише пахкотів люлькою. У темряві час від часу висвітлювалося його вкрите щетиною обличчя і глибоко запалі очі. Богун зітхнув.
– Зарано спочивати, панибраття, – кинув він у темряву. – Он лишень до ліска доїдемо, там і багаття розложити… Поряд он уже!
– Діло Богун пропонує, не баріться, лицарство! – долинуло до Івана.
Через чверть години загін, який складався з сімнадцяти вершників і трьох нош, прив'язаних поміж трьох пар коней, затріскотів підліском укритого почорнілим листям дубового гаю.
Богун зіскочив з коня і ступив до Омелька, маючи на меті допомогти.
– Давай, Омельку, тільки обережно…
– Не займай! – голос курінного пролунав сердито, хоча й надзвичайно втомлено. – Сам!
Омелько повільно вхопився за передню луку сідла і, перекинувши ногу через коня, ступив на м'яку ковдру торішнього листя. Одразу ж заточився і застогнав крізь міцно стиснені зуби.
– Багаття не розпалювати, – почав він роздавати розпорядження, аби приховати власну слабкість. – На відпочинок три години. Двоє на варту, решті доглянути коней. З пораненими що?
З боку нош, що їх саме відв'язували від коней, підійшов Савка Обдертий.
– Так що двійко коней звільнилося, отамане…
– Хто? – питання пролунало просто, навіть буденно.
– Микола Дьоготь. Відкозакувався сердешний.
