– Відпочивайте.
Омелько почав послаблювати підпругу кульбаки, але Богун рішуче відсторонив його:
– Я зроблю.
Деривухо не сперечався, очевидно, не мав на це сили. Рана на голові, залишена уламком дерева під час одного з вибухів, позбавила його свідомості на добрих двадцять годин, протягом яких Богун ні на крок не відходив від нош, де марив Омелько. Лише кілька годин тому отаману полегшало, і він одразу ж звелів подати закульбаченого коня. На всі прохання Івана зачекати і залишитися поки на ношах, відмовчувався, діючи посвоєму. Богунові залишалося лише радіти, що Омелько не запитує про результати битви. Окрім тривоги за Омелька, чия рана на голові була, без сумніву, досить серйозною, у самого Івана від спогадів про неї до горла підступав зрадливий клубок.
Омелько немов прочитав думки:
– Іване.
– Що?
– Закінчиш з кіньми, підійди. Я там ось полежу, – вказав він рукою вбік. – У голові макітриться… Від тебе хочу чути.
– Добре, – Іван заходився поратися біля коня.
– Розповідай, – одразу ж мовив Омелько, коли Богун підійшов до нього за чверть години.
– Давай спочатку до твоєї рани подивлюся.
– Облиш, – відмахнувся курінний. – Усе одно темно, та й взагалі… Розповідай!
Богун зітхнув і поліз за люлькою.
– Ти, курінний, краще запитуй, а я відповідатиму. Я… віриш, я не знаю, з чого почати. Так гірко, немов вогнем пече…
Омелько лежав на спині, підстеливши кожуха просто на землю. Його обличчя у світлі місяця виглядало, мов у мерця.
– Де гетьман? – запитав він.
– У полоні лядському. Продав його полякам той, хто мав оберігати, а при потребі й голову за нього підставити.
– Славинський?
– Він.
Омелько, здавалося, не здивувався.
