– Омельку, я не поїду на Січ, – нарешті видихнув Богун.
– Чому?
– Я обіцяв батькові. Він хоче бачити мене серед реєстрових.
Омелько знизав плечима:
– Кожен сам обирає свій шлях. їдь у Вороновицю, як на те твоя воля.
Іван спалахнув.
– Це воля батька! Омельку, я знаю, ти думаєш, я… як вони, як ті свати?! Але ти помиляєшся! Я пам'ятаю все. Я пам'ятаю січове братство, я пам'ятаю наші ідеали! Я назавжди з вами… Але тепер я повинен їхати.
Омелько ледь відчутно стиснув Іванів лікоть:
– Іване, я нічого поганого про тебе не думаю. Для цього надто гарно тебе знаю. Коли гадаєш вирушати?
– Ранком.
– Але ти весь час їхав у напрямку, протилежному тому, який тобі потрібен.
– Знаю.
– Мене не хотів залишати?
– Так.
– Що ж, тепер зі мною все буде добре. їдь. І хочу, щоб ти знав – ніхто з нас не може засуджувати тебе після всього, що ти пройшов під Кумейками. А я… я почту не потребую, хоч і в голові гуде, немов з похмілля. Тепер ось за тебе буду боятися.
– За мене?
– Саме так. Ти думаєш, тебе ляхи по голівці погладять за участь у заколоті? Чи, може, такі, як пан Славинський, забудуть про тебе?
Богун зітхнув.
– Не знаю… Принаймні я спробую виконати обіцянку. А якщо не вийде…
– Якщо не вийде, ти дорогу знаєш. І ще знай, що у Тимошівському курені завжди тобі раді. Завжди там знайдеться для тебе казанок саламахи і кухоль горілки, а також місце в човні або в батаві.
Іван обхопив долоню Омелька своєю.
– Дякую тобі, Омельку!
