– От і славно! У скорому часі очікуй мене в гості з деякими людьми – тими, кому не байдужа доля України. І ти, Савко, очікуй! А тепер пити будемо, гуляти будемо! Та у мене ж син народився! Гей, шинкарко, а неси нам меду старого. Неси, не жалкуй!
Але Богун рішуче відставив чарку.
– Їхати мушу, – похмуро пояснив він у відповідь на здивований погляд Нечая.
– Е, ні, братику! – безапеляційно заперечив той. – Куди це ти поспішаєш? Хіба не хочеш розділити зі мною радість?
Іван піднявся і простягнув Нечаєві руку:
– Не тримай на мене зла, пане Даниле. їду я не тому, що товариством гребую твоїм, Савки, кумів твоїх. І не тому, що не радий за тебе і твого сина. А їду я тому, що повинен. У Барі, в палаці Конєцпольського, є одна людина, яка потребує моєї допомоги. Я повинен поспішати.
– У чийому палаці?!! – аж присвиснув від здивування Обдертий.
– Конєцпольського.
– Збережи свята Покрова! Та ти з глузду з'їхав! Ти хочеш звільнити когось із в'язниці коронного гетьмана? Він радше тебе самого закує! – розплився у посмішці Нечай.
– Не зовсім із в'язниці.
Нечай поспішно глянув на стіл, відшукав три келихи і наповнив їх до країв. Підхопив свого.
– Вип'ємо.
– За всіх здоров'я, – підняв чарку і Богун.
Савка взяв свого коряка, як завжди мовчки. Нечай гепнув келихом до столу і обтер вуса.
– А тепер, куми мої дорогі, відійдемо ми з панами Іваном та Савкою, потолкуємо. А ви пийте, гуляйте та на мене зла не тримайте.
– Розповідай! – коротко кинув Нечай, коли вони відійшли у тінь дерев садка за шинком.
Іван без зайвих слів дістав перстень, переданий Ганною, і її листа. Дочекавшись, доки побратим пробіжить очима клаптик паперу, коротко переказав те, що почув від Наталки.
– Оце тактак… – задумливо протягнув Данило. – Богуне, я й не знаю, радіти за тебе чи співчувати тобі. Де ж ти її знайшов?
– У Синопі.
– Овва! – почухав потилицю Обдертий.
