Найвлучніше може висвітлити події, що відбувалися напередодні великої визвольної війни української нації, один з прикладів, які навів у своєму творі «Богдан Хмельницький» видатний український історик І. П. Крип'якевич:
«У Лисицянці дев'ять присяжних є помічниками козаків… Містечко Ставище запевнило козаків, що міські гармати не будуть їм шкодити – бо ми це зробимо… У Синявці міщанин Яцько запевнив козаків: я в гармати насиплю піску, ніщо не буде вам шкодити… У містечку Володарці є троє, що мають таке зілля, що хоч би десять катів було, ні в чому не зізнаються, а козакам – браття. У Новокостянтинові є міщанин Харко, який зв'язаний з козаками, і говорив, що коли прийде військо, я місто підпалю… У містечку Недобневі, біля Костянтинова, є дванадцять присяжних проти Речі Посполитої – старшини Харко, Іван, Мартин, Дуречко, Іванко, Лесь, Павлюк… У містечку Стані є вісім міщан, які мають вісім півбочок пороху для козаків, – вони задумали убити свого пана… У Маначині є четверо міщан, які говорили про Броди і Тернопіль, якщо прийшли б козаки… Сам Кончевський мав батька в Лопушній біля Чорткова, і саме тому вислано було його до Галичини. Він побував у Підгайцях, у Галичі, в Манявському скиті та в Ямниці на Підкарпатті, і всюди зустрічав людей, які чекали на прихід Запорізького війська…»
Те саме можна було б сказати про містечка Брацлавщини, Уманщини і Чигиринщини. Річ Посполита нарешті стала на краю безодні, утвореної власною хижацькою політикою стосовно до України. Усе це добре розуміли навіть самі представники панівного класу Польщі. Наприклад, Миколай Потоцький, який у своїх листах до короля писав: «Шкідливий вогонь так спалахнув, що не було такого села, такого міста, у якому б не закликали до сваволі і не зазіхали на життя та майно своїх панів і державців, самовільно вимагаючи своїх заробітків, і часто подаючи скарги про свої кривди та шкоди. Це було передвістя бунту…»
Новий коронний гетьман тоді ще не знав, наскільки вірно він схарактеризував становище цією своєю останньою фразою. Але не будемо все ж порушувати хронологію. Йшли останні місяці спокійної «Золотої доби» на теренах Речі Посполитої.
II
На Богуновому хуторі царювало пожвавлення, якого не було тут протягом кількох років. Молодий хорунжий одружувався з красунею Ганною, яку привіз на хутір півроку тому в сідлі поперед себе, і яку, збившись з ніг, розшукували весь цей час по всьому Поділлю і Брацлавщині нишпорки коронного гетьмана. І не безуспішно, адже, як відомо, люди без сліду не зникають, тож знайшлися добрі люди, допомогли вижити Івану. Нависла над зухвалим козаком смертельна загроза тоді. Але ж Бог не без милості, козак не без долі…
У час, коли різдвяні морози вкрили річки й озера товстим шаром криги, а дерева в лісах понад Бугом потріскували від жорстокої холоднечі, на хутір під Вороновицею з Брацлава прибули два десятки козаків на чолі з осавулом Мінічем з особистого реґіменту пана полковника. Мініч мав при собі лист з печаткою Крутія, який одразу ж по прибутті простягнув Івану.
– Не прогнівись, пане Іване, справу маю до тебе не з приємних, – відводячи убік очі, мовив він до Богуна. – Мушу привезти тебе чи доброю охотою, чи в кайданах до Брацлава на суд. Тож прошу: не примушуй брати гріх на душу, корись!
Іван швидко пробіг очима казенний папір, на якому впізнав чіткий і рівний підпис полковника Крутія.
– Добре, товаришу, я зберуся, не доведеться тобі примус наді мною чинити. Скажи лишень, скажи, як козак козакові – що трапилося?
– А ти не здогадуєшся?
– Здогадуюсь.
