– Не знаю, – зітхнувши зізнався Іван.
– А тому, голубе, що коли ріжуча поверхня завернута по колу, кожна її п'ядь ріже, як дві п'яді прямого леза. Ось і виходить: сила і разючість, як у справжньої бастарди,18 а вага вдвічі менша – звідси й швидкість.
Іван деякий час їхав мовчки, потім ще раз зітхнув.
– Ти так багато знаєш, Омельку. Мені стільки за все життя не пізнати…
Омелько у відповідь посміхнувся:
– За те не журись. За такою наукою в Січ їдуть. Там, серед братчиків, швидко опануєш, як Аз та Буки.
– А ти ось на Січі був, розкажи, як там воно?
– Добре там Іване, вільно. За таке життя що хоч віддаси, хоч душу Богові. Там козак – усе! Сьогодні пан, а назавтра може й пропав, але навіть не це головне. Розумієш, там людину видно наскрізь, що воно за одно. Тому справжньому лицареві там просто і добре жити.
– Аa, – протягнув Іван, хоч і зрозумів не все зі сказаного, – а чому ж ти тоді на Січі не залишився?
– Я? – Омелько всміхнувся і дістав зі шлика люльку. – Щоб постійно там жити, то я не здатен. Занадто жіноцтво полюбляю. А так, у похід, то воно ніколи не пізно. Січова брама завжди відчинена. Прийшов – здоров будь, йдеш – ходи здоровий. Може, навесні й подамся, на морі козацького щастя спробувати.
– А мене візьмеш? – очі Івана аж засвітилися.
– Не зарано?
– Ні!
– Подивимося. Ще треба знати, яка твого батька воля на те буде.
Плечі в Івана опустилися.
– Не пустить. Я вже й ту латину нудну вивчаю і все, що панотець загадають, а він все одно не задоволений…
– Не переймайся, малий! – поплескав його по плечу Омелько. – Прийде ще твій час.
Раптом, перериваючи розмову, з чагарників, що росли обабіч дороги, з тріском і хмарками снігової куряви вихопилася і побігла навперейми вершникам темна постать.
– Тпрру! – натягнув Омелько повід наляканого коня, одночасно вихоплюючи із сідельної кобури пістолет. – А я зараз якомусь дурневі як шмальну!
– Не стріляйте! Дядьку Омельку, не стріляйте! – почули вершники тонкий дитячий голосок. Придивившись, впізнали молодшого сина Охріменка – дванадцятирічного Миколку.
