необхідності могли обстрілювати ворога навіть біля підніжжя самих веж. Оглядали гармати, яких тут було надзвичайно багато, від дрібних полугаків і гаківниць, до велетенських шарфмиць, які стріляли двопудовими чавунними кулями. Взагалі Січ, хоч і з дерев'яними стінами та вежами, могла протистояти облогам не менш потужним, аніж ті, що не витримали б багато з відомих українських та польських кам'яниць. Ще більше гармат, аніж на стінах, стояли поблизу приземистої будівлі військової пушкарні. Мідні, бронзові та залізні діла і дільця26 наїжачились у бік січового майдану. Фалькони і кулеврини, нотшлянги і фальконети, шарфмиці і патрієри, великі та малі, укриті химерними узорами, роботи кращих європейських та турецьких майстрів ливарної справи, або прості, видовбані з дубових колод і стягнуті для міцності залізним обруччям, стерегли вони від ворожих дій, готові будьякої хвилини бути встановленими на окопі табору або на фортечній вежі та ревонути вогнем, стерти з поверхні земної будького, хто опиниться на відстані гарматного пострілу від Січі з ворожими намірами.
Узагалі кількість зброї на Січі вражала навіть Івана, котрий з дитинства звик до неї на батьковому хуторі. Зброя була в курені, зброя була при козаках. Зброя була у військових коморах, на стінах і вежах. Мушкети, рушниці, пістолі; шаблі, палаші, мечі, еспадрони, келепи, боздугани. Сокири та алебарди, списи та бердиші. Сотні й тисячі засобів для ефективного скорочення людського віку або захисту від ворога. Вони були як простими, роботи місцевих чи татарських зброярів, так і неймовірно дорогими, інкрустованими золотом та самоцвітами. Нерідко можна було побачити холодну зброю, зроблену з дамаської, вкритої чорними рисками на полірованій поверхні, криці, або клинок роботи майстрів з іспанського Толедо. Московські фітильні пищалі та аркебузи зустрічалися поряд із завезеними з Англії, Франції і Голландії мушкетами. З найновішими коліщаними і ударними замками, срібною чеканкою та гартованою крицею стволів. Усе ж більшість зброї несла на собі дбайливі ознаки майстерних рук східних зброярів, що й не дивно, якщо взяти до уваги схильність запорізьких козаків відвідувати татарські улуси і береги Туреччини. До цього факту долучалося географічне положення Січі – прикордонного форпосту християнських земель, що у свою чергу робило її ласим шматком для відвідин турецьких і татарських володарів, ставало причиною битв і здобуття трофеїв.
Із захопленням спостерігали Нечай і Богун за вільним та розкутим січовим життям, не в змозі зрозуміти, охопити за ці кілька днів те, що діялося навколо них. Важко було зрозуміти навіть сам характер, що його виплекала унікальна республіка. Хлопці не переставали дивуватися з оточення, а дивуватися справді було з чого. Запорожці легко поєднували в собі такі риси, які неможливо було навіть уявити без протиріч. Працелюбність тут спокійно співіснувала з лінощами та пияцтвом. Залізна військова дисципліна сусідувала з вольницею та самоврядуванням. Спочатку було складно побачити взагалі будьякий порядок серед різноманітної юрби гультіпак і нероб, які знаходилися всюди, де бачило око. Але кожного ранку виходили в плавні косарі на косовицю та мисливці на полювання. По Дніпрових затонах рибалили ватаги рибалок, возами поставляючи різноманітну рибу як до столу, так і для продажу на Слобожанщині, Брацлавщині і навіть Поділлі. Торохкотіли довгі вервечки чумацьких возів з іншим добром, поповнюючи торгівлею військову казну. На полі під стінами фортеці літали озброєні вершники, по команді блискавично змінюючи шикування і порядки від каре до стихійного «галасу». У вогні та диму гуркотіли постріли – поряд проходили навчання зі стрільби, трохи далі завзято фехтували записні запорізькі рубаки. До будинків кошового отамана і січової старшини під'їздили групи вершників, візки та ридвани – прибували посли з Польщі, Московщини, Криму та багатьох інших далеких країн. Мчали в десятках напрямів гінці Низового Війська, з важливими листами та універсалами – Січ мала виключно великий вплив на тогочасну політику південносхідного регіону Речі Посполитої і не лише його. З ранку до ночі стукотіли сокири на берегах Дніпра, там, де знаходилися козацькі корабельні, – до майбутнього походу на море будувалися нові десятки стрімких та грізних для ворога козацьких чайок. У численних кузнях кувалась зброя та реманент для мирної праці. Діяльність так і кипіла, і при цьому Данило з Іваном не могли второпати, до якої справи їм пристати.
Тричі на день вони, як і решта тимошівців, збиралися в курені на сніданок, обід та вечерю, решту ж часу змушені були проводити на власний розсуд. Савка з новим прізвиськом Обдертий теж був залишений без будьякого заняття, проте його такі речі зовсім не хвилювали. Він або спав, або грав у чуприндира27 з кількома такими ж флегматиками. Ніхто з козаків нічого їм не наказував, не прохав, не кликав до роботи. На третій день вимушеного байдикування Іван не витримав і вирішив порадитися з Омельком.
