– Не втримаю! – гукнув стерновий, старий козак Цибуля, до Омелька. – З рук рве!
– Гей, Малахаю! – покликав Омелько.
І тієї ж хвилини поряд з Цибулею виросла кремезна постать Малахая, якого Іван пам'ятав ще з дня, коли їх з Нечаєм приймали до товариства. Ще хтось кинувся на допомогу стерновому на носовому стерні.
Десять козаків не спиняючись вичерпували воду, яка прибувала так стрімко, що Іван відчував – її рівень доходить йому вже до колін. Він наскрізь промок, в очах тьмяніло, як тоді, під час переслідування турецькими галерами, і так, як тоді, Богун, зціпивши зуби, налягав на опачину, відчуваючи в роті присмак власної крові.
Боротьба за життя тривала. Одного разу різкий тріск, що пролунав зовсім поряд, та перелякані зойки заглушили навіть громове ревіння шторму. Тоді на човен встигли підняти трьох напівживих чоловіків з числа колишніх невільників – у темряві два човни зіткнулися і обидва затонули. Скільки людей на них залишилися в живих, не міг сказати ніхто. Вдруге повз чайку перед очима Богуна пронесло вітром фелюку з поламаною щоглою і двома десятками людей на облавку. Люди несамовито волали про допомогу. Мить – і вони без сліду зникли у непроглядному мороку серед хвиль. Невільники, на відміну від запорожців, не мали досвіду протистояти стихії, не могли витримати тривалої боротьби з морем, тож гинули першими…
Почало вщухати вже після опівдня наступного дня. Повільно, неквапом відпускала буря зі своїх холодних лабетів тих, хто не захотів підкоритися їй, мужньо та вміло боровся і відстояв своє право на життя.
Спочатку вщух дощ, потім помітно послабшав вітер. І лише гороподібні хвилі ще кілька годин кидали чайками, немов іграшками, відбираючи у веслярів останні сили, але скоро вляглись і вони. Сонце нависало над обрієм, позолотивши схід, коли хмари зникли так само раптово, як і з'явились. У тиші сутінків серед повного штилю ніщо не нагадувало про пекло, яке десять годин тому ковтало людей і трощило човни.
VI
За п'ять миль від Очакова флот зупинився – повернулися вислані вперед вивідчики і донесли наказному отаману, що гирло Дніпра наглухо закрито турецькою ескадрою. Окрім тих двох десятків галер, які перебували тут раніше, там стали на якір ще тридцять два менших судна. Тепер стало зрозумілим, чому в морі козакам жодного разу не зустрілися турецькі кораблі – великий двобунчужний паша Каєнан, що саме перебував на посаді капуданпаші, вирішив не наздоганяти їх в морі, що малося звичайним носінням води в решеті. Доцільнішим, на його думку, було перекрити шляхи відступу гяурам і дати бій безпосередньо в гирлі Дніпра – цієї триклятої вагіни, що плодить нові й нові тисячі ворогів ісламу та Блискучої Порти.
Не врахував Каєнанпаша лише одного – запорожці як свої п'ять пальців знали ДніпровоБузький лиман, усі його численні протоки та затони і не мали ніякого бажання зустрічатись із флотом сонцесяйного падишаха. Тож вони вчинили те, на що під час розмови з Богуном натякав Омелько. Чайка Сокольця першою повернула у вузьку протоку. За ним в очерети заглибилась решта флотилії. Після минулого шторму їх залишилося дев'яносто два байдаки, човни і човники. Шість трофейних суден або затонули, або були віднесені у відкрите море, що було для них рівнозначним.
Шість годин вони йшли вузькою протокою серед високого очерету, вишикувавшись по дві чайки в ряд. Ще годину просувались вервечкою в один човен. Останні дві милі приходилося йти, відштовхуючись від дна ратищами списів, – протока настільки звузилась, що про весла годі було й думати. Надвечір виярок, у який перетворилася протока, дещо поширшав і закінчився крихітною бухточкою, до якої могли одночасно зайти усього три чайки. Тепер до Дніпра, який неспішно ніс свої води, видимий звідси сажнів за чотириста, було рукою подати.
Не гаючись, взялися до роботи. На землю зійшли всі, хто був на човнах, швидко розвантажили перших три, після чого натягнули на кожен з них по два десятки міцних мотузківбуксирів і витягай чайки на порослий низькими чагарниками берег. їх
