– Ну… козак, козак! – розвів руками Савка.
Раптом вони обидва замовкли і отетерілими поглядами подивилися на Омелька – той неквапом зібрав зі столу монети і опустив їх всі до кишені свого жупана.
– До шинку підемо, – голосом, що не терпів сперечань, пояснив курінний. – Нічого в курені під святими образами пиятики вчиняти. Для того жид шинок і поставив. А тут, крім іншого, можливо, хтось відпочити захоче.
З курінним дійсно ніхто не почав сперечатися, тим більше Омелько, як завжди, мав рацію. Тож через кілька хвилин десяток козаків Тимошівського куреня, серед яких і Богун з Нечаєм, прямували, не звертаючи уваги на хурделицю і снігові замети, до великого шинку, що світив у холодну темряву вузькими отворами вікон за якусь сотню кроків від січової брами. Серед заметеного кучугурами снігу передмістя він виглядав чимось на зразок Ноєвого ковчега.
У шинку в ніс вдарив чад прокислого вина і пересмаженого м'яса. Великі столи, за кожним з яких могли вміститися по десятку людей, майже всі були зайняті. Тимошівці знайшли вільний стіл у кутку, неподалік від просторої пащі коминка. Поряд гуляла компанія козаків Вищестеблівського куреня. Підпиті запорожці гамірливо привітались з новоприбулими:
– О, дивись, і тимошівці нині забавляються! – розв'язно вигукнув один з них. – Пийте, браття, на цім світі, бо на тому не дадуть!
– А ми так і чинимо, пановебраття, – Омелько з пошаною схилив голову перед вищестеблівцями, після чого загудів до жидашинкаря: – Гей, шинкарю! А давай нам, що маєш. Та пісного, скурвий сину!
Швидко забігали служники. На столі з'явились риба, житня тетеря, щерба і горілка. Голосно дзенькнули чарки.
– За всіх здоров'я! – гаркнув Омелько, – і за вас, братчики, – повернувся він до вищестеблівців.
– Слава! – відповіли ті, аж стеля затряслася.
Після того, як чарки спустіли, Омелько нахилився до Івана:
– Іване, – раптом поставив він зовсім несподіване запитання, – а пам'ятаєш про нашу давню розмову про ляхів, харцизів і наше до них ставлення?
Іван витріщився, не розуміючи запитання:
– Про що ти?
– Про наїзд на хутір мого хорошого знайомого, про бій і поранення, а також про одного хороброго і не по роках розсудливого хлопчака, – з посмішкою підморгнув Омелько.
– А… Тепер пригадую. Чому ти згадав?
– Сьогодні великий день, Богуне, – таємниче мовив Омелько. – Сьогодні ти побачиш людину, яку насправді турбує доля поневоленої ляхами України.
– Панове молодці, – Омелько підвищив голос, беручи до рук наповнену оковитою чарку. – Хочу, щоб ви знали – я привів
