вас сюди не лише задля чарки. Саме сьогодні я отримав звістку. На мій погляд, надзвичайно важливу звістку. До нас на Січ з України вирушив чоловік, якого я поважаю, і він заслуговує цієї поваги. Дуже скоро він буде тут, серед нас. Усе про що прохаю вас: вислухайте його, і вам стане зрозумілим, чому я наголосив на цьому. А доки що за козацьку славу!
Угору злетіли руки з чарками. Скоро озвалися музики на лаві біля шинквасу, і гулянка пішла широко, із запорізьким завзяттям. Проходила година за годиною, підходили на вогник інші мешканці козацької столиці. Врешті шинок заповнився вщерть. З гарнізону Січі, який з огляду на зимовий час і те, що до різдвяної ради і вибору нової старшини залишалося близько двох тижнів, нараховував усього п'ять сотень козаків, тут, здається, було зібрано чверть. Не дивлячись на лютий мороз на вулиці, служники шинку скоро змушені були відкрити ляди, які вели на горище, та все ж задуха давала про себе знати. Навіть курці з запаленими люльками змушені були виходити в сіни, що взагалі у запорожців не малося за характерне. Проте інакше в шинку повітря стало б нестерпним.
Коли до приміщення зайшли кілька старшин у кармазинових, підбитих ведмежим хутром киреях, одразу ніхто, за винятком Омелька, переяславського курінного Непийпива і ще кількох січових старшин і не помітив. Вони швидко пройшли до шинквасу і зупинилися там, оглядаючи освітлений мерехтливим світлом кількох десятків свічок простір шинку. По засніженому одягу і втомленому вигляду було зрозумілим, що вони подолали щойно досить далеку дорогу. Про щось перемовившись із шинкарем, вони отримали від нього по кухлю гарячого вина і почали пити його стоячи біля шинквасу – шинкар лише руками розвів, мовляв, немає вам, люди добрі, де сісти. Один з прибулих – смуглявий, схожий на турка чоловік років сорока п'яти, зацікавлено оглядав присутніх. Нарешті його погляд натрапив на Омелька. Омелько без зайвих слів встав зза столу і вирушив до шинквасу.
– Вітаємо вас, пане Павло! – гучно, так, щоб чули всі навкруги, звернувся він до старшини.
Той простягнув йому руку, але поглядав так, ніби не міг впізнати.
– Не впізнаєте? – продовжив Омелько. – Воно й не дивно. Через мою пику славно пан поручник мечем пройшовся, царство йому небесне. Омелько я, Чорний. Пам'ятаєте?
В очах незнайомця майнув вогник. Він щось посилено пригадував.
– Чорний?! – мовив нарешті низьким приємним голосом. – Чому ж, пригадую. Небагато я зустрічав живими тих, з ким під бунчуком Оліфера Стеблевця в Польщу ходив… Небагато. Та й тебе не впізнати!
Він міцно потис Омелькову руку. З виразу його обличчя було помітно, що ця зустріч була для нього несподіваною, але приємною.
– Чув я від ляхів, що ти мало не з дияволом побратався. На Поділлі за твою голову золотом платять.
– І багато дають? – примружився Омелько.
– Мало! – вибухнув сміхом прибулий. Слідом за ним зареготав і сам Омелько.
Кілька хвилин панувала мовчанка. Всі присутні в шинку зацікавлено дивилися на прибулих. До них і Омелька підійшли Непийпиво, вищестеблівський курінний отаман на ім'я Вус і ще кілька старшин.
– Пановемолодці! – звернувся до всіх Омелько. – Придивіться пильно до людей, що стоять перед вами! Бо вони не просто прибулі на Січ нетяги. Ще від ранку мав я звістку, що їде до нас лицар і захисник України, славний генеральний хорунжий військовий Павлюга з товаришами, тож з години на годину очікував його появи перед товариством, про що і вам не
