піхов шаблю, але вона, очевидно, ще від учора намертво примерзла.
Савка покинув мотузка і собі взявся за руків'я шаблі. Похмуро поглядав на шляхтича, який лаючись намагався звільнити свій клинок. Поряд з ним одразу ж виросли Богун з Нечаєм. Не знаючи доки в чому річ, вони ясно відчули загрозу для свого товариша і по неписаному закону, що його мали ще від часу спільного прибуття на Січ, підтягнулися ближче, готові розділити будьяку небезпеку.
– Ти б її гусячим жиром частіше мастив, вашмость. Або татарам інколи показував, – кинув незнайомцеві Савка. Той облишив свої спроби, деякий час позирав на трійко запорожців, тамуючи злість, після чого круто повернувся і пішов геть.
Хвилину всі стояли непорушно, потім почали поглядати на Савку.
– Чого витріщились? – буркнув той і, поплювавши на руки, натягнув шворки.
Богун подивився на Нечая. Той лише знизав плечима і собі взявся за мотузку. Через мить уже тягнули гармату так, ніби нічого й не сталося. Але Іванові цей інцидент не йшов з голови. У незнайомцеві він пізнав сотника особистої сторожової сотні наказного отамана Павла Бута, на ім'я Федір Славинський. Цей чоловік, завдячуючи своєму паскудному характеру і посаді начальника внутрішньої безпеки, непопулярної в арміях всіх часів та народів, мав дурну славу, і запорожці завжди насторожено ставилися до сотника.
Нарешті мортира зайняла своє місце на рівному майданчику, дещо нижче гребня валу, і коло неї почали чаклувати пушкарі, установлюючи дерев'яні щити для захисту, обладнуючи сховища для запасів пороху та куль, вимірюючи її за допомогою квадрантів. Тимошівці одразу ж вирішили використати ці хвилини для перепочинку. Посідали в коло неподалік від гармати і запалили люльки.
– А що то воно було, Савко? – запитав Обдертого Нечай. Савка хмикнув.
– Пусте, – він посмоктав люльку. – Як там Неїжсало, чув хто?
– Помер малий, – пригнічено кинув немолодий уже козак на ім'я Гурко. – Новаки казали, ті, що при шпиталі. І не жив, сердега…
Кілька хвилин панувала мовчанка. Нарешті Богун зітхнув і підсунувся ближче до Савки.
– Савко, це не пусте, – мовив він. – Що у тебе із Славинським? У нього сам знаєш…
– Давнішні порахунки, – відмахнувся Обдертий. – Але й душить мороз.
Неподалік почувся хрускіт криги під ногами великого загону озброєних людей – важкі кроки кованих чобіт по мерзлій землі супроводжувались дзвоном зброї та залізних обладунків. Тимошівці повернули голови у той бік, звідки чувся шум. На чолі кількох десятків реєстрових козаків до них наближався Славинський.
Наблизившись, реєстровці, в яких легко було впізнати сторожу отамана, взяли запорожців у тісне кільце.
– Встань, Місюрко, – похмуро наказав Славинський, – давай сюди свою шаблю.
Савка звівся на ноги і мовчки відчепив від очкура шаблю. Покірно подав сотникові. Тимошівці, здивовано глипаючи
