очима, спостерігали за ним, але з місця не вставали. Вони були приголомшені. Ніхто не йняв віри, що Савка міг виявитись ворожим шпигуном, хоча те, що по нього прийшов Славинський, мусило говорити саме про такий стан речей. Сотник особистої сторожі наказного отамана був відомим пильною боротьбою зі шпигунами й вивідчиками. Справжніми і видуманими задля втілення в життя великих амбіцій Славинського. Богун сам незчувся, як опинився між ним і Савкою.
– Пан сотник не там глядить ворога, цей козак знайомий мені вже майже п'ять літ! – з викликом вигукнув він, дивлячись прямо в очі Славинському.
Той відповів довгим злим поглядом.
– Беріть цього, – вказав врешті своїм козакам на Савку.
Богун рвонув з піхов шаблю. Від несподіванки Славинський налякано відступив на кілька кроків.
– Що?! Ребелію захищати! – верескнув він. – За ним на шибеницю підеш, мерзотнику!
Коли через хвилину до місця сутички підоспів Омелько Деривухо, з шаблями наголо стояли вже півтори сотні козаків Тимошівського куреня. Реєстровці Славинського нерішуче збилися докупи і безучасно поглядали, як їхній сотник знемагає, ледьледь встигаючи відбивати вихор ударів, що його здійняв високий широкоплечий запорожець у блискучому, перської роботи, панцирі й бургундському шоломі. Шабля запорожця літала, немов блискавка, намагаючись вразити супротивника з різних боків, під найнеймовірнішими кутами атаки. Славинський навіть не робив спроб контратакувати. Відступав усе далі і далі, гарячково намагаючись відбити стрімкі, мов кидок змії, удари. Швидко зрозумівши в чому справа, курінний протиснувся крізь ряди тимошівців.
– Богуне, спинися! – різко, немов постріл, пролунав його голос.
Іван глянув на курінного, опустив занесену для чергового удару шаблю і сплюнувши відійшов. Тієї миті Славинський, блідий як смерть, вкритий рясними струмками поту, що стікали по обличчю з виряченими очима, вже стояв на одному коліні, з піднятим у захисті клинком. Він уже мало сподівався на порятунок. Коли Іван так несподівано спинив натиск, Славинський, важко опираючись на шаблю, підвівся. Люто зиркнув на нього і кинувся до курінного.
– Що, пане Деривухо, що це все означає?! Як ви можете пояснити таке нахабство?!
– У чому його прояв? – спокійно відповів Омелько запитанням на запитання.
Славинський мало не вибухнув від люті:
– І ви ще запитуєте? Ви ще маєте зухвалість запитувати?! Ребелія квітне в Тимошівському курені! Сі підлі харцизи кидаються з шаблями на захист злочинця, обороняючи його від законної влади військової старшини. І це під час бою! Під час, коли стратою мусить каратися найменший непослух! Добре ж ви тут пануєте, пане курінний отамане!
– Бреше, собака! – почулися голоси з натовпу козаків.
– Савка не злочинець, тут бодай хто за нього головою поручиться!
– За яким це звичаєм козака без ради і присуду товариства харцизом кличуть?
Омелько обернувся до тимошівців.
