Той підняв вгору долоні:
– Зачекайте, пане Славинський! А ти, козаче, продовжуй.
– Немає чого продовжувати. Березницький у могилі. От цими руками спровадив. Як маєте бажання, можете й за це скарати.
– А ти, я бачу, не надто поважаєш свою старшину! – примружився Павлюк.
– Я Бога єдиного чту. Тому й на Низу.
Отаман засміявся:
– Ну що ти з нього візьмеш? Одне слово: запорожець!.. Пане Славинський, а він має рацію.
– Прошу? – не зрозумів сотник.
– Що ж ви до чужої обителі зі своїм статутом… чи то пак литовським? Тут Запоріжжя, отже, свої закони, свої звичаї…
Павлюк мовчав кілька хвилин, і посмішка поступово зникала з його обличчя. Коли ж він нарешті озвався, в голосі не мав веселощів. Були там лише туга і біль.
– Упізнаю нашу шляхту, – казав наказний отаман, колишній генеральний хорунжий реєстрового козацького війська, – ти їх хлібом не годуй, а дай до чужого майна руку стромити. А не дають, наїдемо! Для того й пахолки в нас хлібсіль їдять. Горлянку будемо один одному гризти, чуби висмикувати, кров пускати… Ох, люди, люди… Та подивіться ж ви навкруги! Лядське стерво з України крівцю точить, з мапи стирають українців як націю. Мову зневажають, віру ногами топчуть… А ви? Ви не бачите! Вам би рідному братові спочатку голову проломити! Звичайно, це ж легше, аніж стати плечем до плеча супроти коронного війська, прийняти на груди удар гусарських списів. Ляхам такої вашої безголовості тільки й треба. Що ж виходить? Вони вам виписку з реєстру, а ви мовчите. Раді, що ця сама виписка вас оминула, другим на голову впала. Конєцпольські, Замойські, Потоцькі і Вишневецькі ваші землі підло під себе підминають, землі, які ще від дідапрадіда за козацькою шляхтою!.. Добре, що не моє… добре, що не мене… Душа болить! Після повних емоцій слів Павлюка в наметі надовго запанувала мовчанка, яку ніхто не наважувався перервати. Нарешті отаман глибоко зітхнув і підняв очі.
– Що ж, згідно зі звичаєм запорізьким я не вбачаю вини за цим козаком. У чому вина другого? – вказав він на Богуна.
Наперед виступив Омелько:
– А вина його, батьку, в тому, що він на захист побратима, несправедливо затриманого, зброю підняв! – і Омелько коротко переповів Павлюку, як Іван мало не зарубав у поєдинку Славинського.
– Чому ж ти, хлопче, в поході наказу військовому не підкоряєшся? За таке дуже навіть швидко голову втратити можна, – мовив до Івана Павлюк.
– Помилуй, батьку! – знову встряв до розмови Омелько. – Пан Славинський мусив проводити арешт козака Тимошівського куреня лише з моєї згоди. Я тимошівцями обраний на панство, про них і опікуюся. А то багато мовлять у війську про пана сотника. Мовляв, за відьмами полює. Біле за чорне видає, аби лише користь мати. Не люблять його козаки, і це не таємниця.
