– Складно бреше, – зухвало помітив Савка.
Славинський не звернув уваги.
– Узимку позаминулого року він перебував у ватазі харцизів, – продовжив він, – які за наказом Березницького вчинили наїзд на мою маєтність. А саме – на хутір Яблунівку, що стоїть неподалік від Чорного шляху, якраз проміж Уманню та Жашковом. Серце обливається кров'ю, коли згадаю, як вони тоді людей побили!
– За скриню твою із золотом воно в тебе обливається, – насмішкувато кинув Савка.
– Мовчати! – гримнув на нього Славинський. – Я ще не закінчив. Тобі, лотре, також буде надано слово… Так от, пане отамане, двох моїх пахолків було побито до смерті. Люди були чесні, віри православної. Багато ран іншим нанесено, так що декотрих ледве виходили. Петро Чуб, літній чоловік, який все життя віддав служінню вітчизні, колишній козак Уманського полку, втратив через них руку. Ще чотирьох постріляно досить тяжко. Кошару спалили, коней, худобу побрали. На польську владу я вже й не сподіваюся. На тебе, панебатьку козацький, на твою милість єдина надія. Воздай злодієві по заслузі його!
Павлюк у задумі потирав правицею гладко виголене підборіддя.
– То є правда, що сотник мовить? – запитав він нарешті у Савки, дивлячись тому в очі.
– Дещо правда. Дещо поклеп. А про дещо й змовчав твій святий інквізитор, пане отамане.
– Тоді ти його доповни.
– Були ми на хуторі, що зветься Яблунівка. Точно були, за це не збрехав. Може, й кого побили при військовій потребі. У пахолків пана Славинського теж, до речі, у руках не лозини були, а шаблі й рушниці.
– Чому ж ви, скурві діти, на братів своїх православних зброю підняли? – спохмурнів Павлюк.
Савка знизав плечима:
– Панський гайдук, вашмость, людина підневільна. Березницький дав нам наказ повернути майно, що його пахолки мостивого пана побрали, ми й пішли.
– Брешеш, собако! – скипів Славинський.
– Та чого б мені брехати? Чи не ти, мосьпане, восени того ж року наїхав на хутір Мірошників Ставок, маєтність пана Березницького, царство йому небесне? Там, до речі, теж не католиків і не магометан побито, а братів наших православних. Чотири гайдуки тоді сім'ї посиротили.
– Але Березницький був винен мені сто кіп битих талерів! – сам того не помічаючи, Славинський уже виправдовувався.
– А мені що до того? – хмикнув Савка. – Плювати я хотів на вас обидвох.
– Але пане отамане! Згідно з Третім Литовським статутом50… – почав апелювати до Павлюка Славинський.
